Розділ 7.

Саша

Сиджу біля відчиненого вікна лікарняної палати і жадібно вдихаю нічну прохолоду. Спокій. Тиша, яку наважується порушити лише вкрадливий спів цвіркунів.  

Чиркаю запальничкою і роблю глибоку затяжку. Їдкий дим наповнює легені, розповзається в кожен закуток тіла огортаючи оманливим відчуттям спокою. Дивлюся на повний місяць і вкотре знавіснілі думки повертають мене до неї. Вона досі мені пише. Вже два роки я читаю повідомлення від неї і не можу знайти сміливості, щоб змінити номер. Смішно.

Я забирав тіла загиблих побратимів з поля бою перебуваючи під обстрілами мінометів, витягав комбата з палаючого БТРа, не раз ризикував життям перебуваючи на волосині від смерті, і, мені було плювати на власне життя. А зараз, я поводжуся, як справжній боягуз. Не можу розірвати цей невидимий зв'язок, який міцними лещатами досі тримає на цьому світі. Я боягуз, Злато. Я егоїст.

Дивлюся на потрісканий екран свого телефону, вкотре перечитую повідомлення від неї і посміхаюся.

"В мене сьогодні жахливий день. За що не візьмуся — все валиться з рук, і, весь день не відпускає дивне відчуття тривоги. Будь ласка, скажи, що в тебе все добре".

— В мене все добре, Злато, — промовляю дивлячись в небо, на якому розлігся величезний жовтий місяць і знаю, що вона теж зараз дивиться на нього.

Блокую телефон і кладу його на підвіконня. "Я не заблокую тебе. Я слабак." Її повідомлення, як ковток свіжого повітря, кришталево чистого, живильного. Тільки відповісти на них не можу. Їй треба ще трохи часу. Все мине, все минає… Тепер я точно це знаю.

Гашу цигарку і ще деякий час вдивляюся у нічну тишу. Палата вивітрюється від сигаретного диму і лише після цього я зачиняю вікно. Пошрамованими руками тягнуся до милиць, і, приклавши неабияких зусиль добираюся до свого ліжка. 

Два місяці у шпиталі здаються каторгою, але її повідомлення вселяють віру в краще. Завтра мене перевозять в столицю. Зовсім скоро ми будемо ще ближчими одне до одного, але ти про це не дізнаєшся, Злато…

Злата

Ненавиджу це відчуття тривоги, коли нерви оголені до межі, а серце гепає в грудях, наче, навіжене. Останні декілька днів мене мало не розриває від незрозумілого хвилювання. Зі мною це вже не вперше. Перед розлученням батьків я теж відчувала щось подібне, потім тривожилась, коли Саша довго не читав мого повідомлення, але цього разу все не те. Ледве досиджую до кінця останньої пари, швидко прощаюся з одногрупниками і прямую до автомобіля, що чекає мене на стоянці.

— Тату? — сідаю в салон і щиро дивуюся. — Що ти тут робиш? —  запитую одразу помічаючи його занепокоєний погляд і готую себе до чергової поганої новини. Не дарма мене весь день колотило, не дарма серце бухкало, як ненормальне. 

— Олега прооперували, — шокує своїми словами, а в мене всередині все завмирає. — Я не хотів говорити раніше, щоб ти не хвилювалася. Він зараз у шпиталі. Найгірше позаду.

— Боже, тату! Що сталося? — не витримую цієї напруги. Відчиняю вікно, бо здається, в салоні немає чим дихати. 

— Взвод Олега потрапив під обстріл. Твого брата витягнули з вогню. Від дивом вижив, тіло обгоріло, але це дурниці, Злато! Головне, що він буде жити, — кожне слово батька, наче, хвиля крижаної води.

Я нічого не знала. Мені нічого не сказали. Господи, як же так? 

— Як так сталося, тату? Він же був на ротації! 

— В армії, доню, свої закони. Саранча почала лізти з усіх боків, — зітхає і міцно стискає щелепи відвертаючись до вікна. Він теж хвилюється, хоч і намагається не показувати цього. 

До шпиталю, в якому знаходиться Олег добираємося в напруженій тиші. Довгий коридор здається мені безкінечним, а стерильність та лікарняний запах викликають нервозність і відчуття страху. 

— Я поговорю з лікарем, — кидає батько витягуючи мене зі секундного ступору. Киваю і мовчки переступаю поріг палати наполегливо приглушуючи задушливий страх. 

— Привіт. Ти не спиш, — зауважую, коли бачу ледве помітну посмішку Олега і цілком нормальний вигляд, як для людини, яка могла загинути. Він повністю в бинтах, яких немає лише на обличчі, але це мене не лякає адже я бачу в його очах жагу до життя. 

— Не сплю. Батько таки розповів, — хмикає, але не сердиться. Він завжди намагався показувати свою суворість, хоча насправді Олег дуже хороший і добрий. Просто в нього така робота — віддавати накази і зберігати холодний розум.

— Як ти? — запитую сідаючи на край ліжка. В палаті ідеальна стерильність і доволі новий ремонт. Умови цілком гідні, але цей запах...

— Живий. Завдяки своєму бійцю, який витягнув мене прямо з вогню. Я тепер перед  ним в боргу.

— Ми всі перед ним у боргу, — сльози починають щипати очі, а усвідомлення того, що цієї розмови з братом могло б і не бути боляче б'є по свідомості випускаючи глухі схлипи на волю. 

— Злато, за ради Бога, не плач. Я ж не помер! Боєць мій і то більше постраждав. В нього, он пів обличчя обгоріло ще й поранення отримав, — від почутого легше не стає ні на йоту. 

Молоді, здорові хлопці гинуть через кляту русню, втрачають руки, ноги, близьких і бажання жити… Вони називають це АТО, але всі чудово знають, що це війна. Справжня, жорстока, кровопроливна, смертоносна.