Розділ 6.

Від несподіванки побачити Сашу в своїй кімнаті я настільки гублюся, що декілька секунд мовчки стою з відвислою щелепою, і, навіть не знаю, що сказати. Слова випаровуються, а в голові перемішуються радість і здивування. 

Його чорна футболка мокра і прилипла до тіла, а темне волосся вологе від дощу. Але найбільше мою увагу привертає погляд — вивчаючий, але якийсь затуманений, дивний.

— Що ти тут робиш? — зрештою запитую я, хоча досі не можу повірити, що він зараз тут, в моїй кімнаті, на відстані двох кроків. А, може, це сон? 

— Прийшов попроситися на ночівлю, — посміхається, і, я нарешті розумію, що не так. Саша випив. Не знаю, скільки, але я відчуваю запах алкоголю, а слова про ночівлю сприймаю, за жарт.

— Ти випив.

— Знаю. Я трохи, — робить крок на зустріч, а я відступаю, сама не знаю, чому. — Боїшся мене? 

— Ні, — хитаю головою, бо я справді його не боюся. Просто не знаю, чого очікувати. — Ти з'явився так несподівано…

— Угу. То що, дозволиш залишитись чи покличеш батька? — шокує запитанням. Від його проникливого погляду частішає пульс змушуючи серце гучно стукати в грудну клітку. 

— А як же гуртожиток? — не розумію, що сталося. В нього знову проблеми? Сподіваюся не через мене.

— Моє ліжко знову зайняте. Вчора — ти, сьогодні — Аврора. Божевільня якась, а не кімната, — іронічно всміхається і невідривно дивиться у вічі, поки я намагаюся проаналізувати його слова.  Значить, там Аврора… Я пам'ятаю її. Симпатична дівчина, але в мене до неї немає ні краплі симпатії. Особливо зараз, коли Саша заявляє, що вона знаходиться в його кімнаті. 

— Ти через це випив? Через неї? Хоча ні, не відповідай. Я не хочу цього знати, — хитаю головою не бажаючи чути правду. Все таки, він прийшов до мене, і, зараз я не хочу, щоб він повертався до цієї Аврори. 

— Якщо хочеш, залишайся. Я все одно не зможу тебе прогнати. І не хочу, — кидаюся до дверей і зачиняю їх на ключ.  

— Готова ризикувати через мене? Чому? — запитує, схиливши голову на бік. Його питання дивне, як і поведінка. Не розумію, чому він про це запитує адже відповідь йому відома.

— Зараз ризикуєш ти, бо біля будинку охоронці, які просто дивом тебе не помітили, — підходжу до вікна, швидко його зачиняю, а потім зашторюю. Якщо батько раптом вирішить навідатися до мене, скажу що вже лягла спати, але Сашу прогнати не зможу. Ніколи.

— От бачиш, іноді мені щастить, — посміхається, але за цією посмішкою ховається туга, яку я помічаю, і, ставлю наступне запитання: 

— Чому ти не залишився з нею? Вона тобі подобається, та дівчина? — навіщось уточнюю і переконуюся в своєму припущенні.

Саша одразу змінюється на обличчі. Навіть тужлива посмішка зникає, наче, її не було. Він сідає на край ліжка і проводить рукою по голові струшуючи з волосся дрібні краплі води. 

— Я кохаю її, — слова, які він промовляє боляче відгукуються в області серця змушуючи його завмерти. Він її кохає… В цих трьох словах немає нічого незрозумілого, але мене  все одно дещо турбує.

— Тоді, чому ти тут? Чому не з нею? — мій голос, наче, мені не належить, гіркота здавлює горло і я ледве ковтаю ком, що підступає. 

— Вона кохає іншого, а я для неї назавжди залишуся хорошим другом. Жилеткою для сліз, але не більше, — відповідає приречено, і, в цей момент я починаю розуміти, як йому важко. Дівчина, яку він кохає зараз в його кімнаті, але в нього все одно немає шансів… Здається, ми з ним в одному човні. Хлопець, якого кохаю я зараз теж поруч зі мною, але в його думках інша. Не я. І це ранить. Дуже. Ранить настільки, що моє серце не витримує і починає ридати від болю та відчаю. 

— Якщо хочеш, можеш лягти на моє ліжко. Я буду в кріслі, — змінюю тему, щоб не розплакатися, а тоді відвертаюся до вікна. Цієї ночі я все одно не зможу заснути, а він нехай лягає. Чомусь, в мене з'являється стійке відчуття, що більше ми не побачимось. Від цієї думки  очі знову мокріють і я змушена ковтнути глухий схлип витираючи скупу сльозу. 

— Ти плачеш, — не запитує, стверджує і підходить ззаду. Не знаю, що відповісти, повертаюся до нього обличчям і тону в блакитних очах, в яких плескається море смутку. — Злато, я не хочу, щоб ти страждала через мене, але й не знаю, як цього уникнути.

— Поцілуй мене, — сама не знаю, як промовляю ці слова вголос. 

— Що?

— Просто поцілуй. Хочу відчути, як це, коли тебе цілує той в кого закохана. Лише один поцілунок, — я сама роблю крок на зустріч, але Саша відсторонюється притримуючи мене за плечі.

— Не треба, Злато.  Не треба робити те, про що згодом пошкодуєш. Ти дуже гарна, надзвичайна дівчина і тобі обов'язково пощастить зустріти хлопця, який щиро тебе покохає і буде цілувати з любов'ю. Але це не я. Пробач, що прийшов і змусив тебе плакати. Це була помилка. Я дурень. Я не повинен був...

Саша відсторонюється, а тоді підходить до вікна і відтягує штори. Я розумію, що він зараз піде, але зупинити його не можу, тому що зовсім перестала відчувати своє тіло. Мовчки стою і дивлюся, як він зникає у вікні відчуваючи, як всередині мене руйнується щось крихке. Закриваю обличчя руками, а тоді дозволяю собі розплакатися обіцяючи, що більше ніколи в житті не закохаюся.