Розділ 5.

Попри дивну напругу, яка нависає між нами, я відчуваю, що повинна вибачитися перед ним. Те, що тепер йому загрожує в'язниця виключно моя провина і мені до неможливості прикро, що я нічого не можу вдіяти.

— Саш, пробач мене будь ласка. Я не хотіла, щоб через мене в тебе були проблеми, чесно, — промовляю через деякий час, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. Я вже навіть встигла зігрітися, а Саша досі не сказав жодного слова тероризуючи мене своєю мовчанкою.

— Я так злякалася за тебе, коли та дівчина сказала, що тобі загрожує в'язниця. Думала, що якщо розповім про все батьку, він одразу поставить Черкасова на місце, але він вирішив звинуватити мене, — не знаю навіщо я розповідаю йому про це все. Мабуть, тому що більше немає кому. 

— В своїх проблемах я винен сам, Злато. Не треба звинувачувати себе, гаразд? Так склалися обставини, і, навіть якщо мене посадять, твоєї вини в цьому не буде. 

— Ні, тебе не посадять, — промовляю хитаючи головою. До очей підкочуються сльози лише від однієї думки, що Саша постраждає.  Якщо батько мене не послухає, я завтра сама піду в поліцію і розповім, як все було насправді. Точно, так і зроблю, тому що іншого виходу не бачу.

— Звісно, мене не посадять. Злато, ти чого? — запитує, а тоді сідає біля мене на ліжку і обережно торкається моїх плечей повертаючи до себе обличчям. Він одразу помічає сльози, які дуже важко стримувати в собі. День був не з легких, будь-які нерви не витримали б такого божевілля.

— Тільки не плач, гаразд? — примирливо промовляє, а я завмираю зазираючи в його блакитні очі. — Все буде добре, я ще не з такого лайна вибирався. Завтра я відведу тебе додому, ти помиришся з батьками і пообіцяєш, що більше ніколи не тікатимеш. Допивай свій чай і вимикаємо світло. Тобі, все ж таки, не можна тут знаходитись, треба бути обережними.

— А ти один живеш? — запитую згадуючи, що Ніка називала ім'я ще одного хлопця. 

— Ні. Я з Владом живу. Він працює в нічну зміну і зазвичай повертається десь під ранок. Ти не хвилюйся, тебе ніхто тут не образить, — примирливо промовляє Саша і я йому вірю. Не знаю чому, просто впевнена, що він каже правду.

Допиваю свій чай, а тоді Саша забирає в мене чашку і ставить її на стіл. Сьогодні був дуже складний день і мене теж починає хилити в сон. Піднімаюся, розстеляю ліжко, а тоді зауважую, що в мене немає в чому спати. В джинсах не дуже зручно, а змінного одягу я не взяла. Втікачка з мене нікудишня. 

— Можу запропонувати тобі свої шорти і футболку, — повертаюся на голос Саши, який стоїть біля шафи і уважно мене розглядає. Мабуть, він ще й думки вміє читати. Стає трохи ніяково, але вибору немає.

— Буду дуже вдячна, — бурмочу відчуваю нову порцію сорому і вкриваюся рум'янцем. 

Саша кладе одяг на ліжко, а тоді виходить з кімнати промовляючи:

— Гукнеш, коли переодягнешся.

— Добре.

За хвилину я вже стою в новому прикиді: довгій білій футболці, майже, до колін і широких сірих шортах. Якби батько зараз побачив, де я, і, що роблю, посадив би під домашній арешт на невизначений термін. 

— Можеш заходити, — гукаю натягуючи ковдру під шию. Сьогодні я вперше ночую не вдома тому для мене це все так дивно і незвично.

Саша повертається за декілька секунд. Швидко вимикає світло, а тоді я чую, як під його вагою прогинається інше ліжко.

— На добраніч, Злато.

— На добраніч, — промовляю і кімната занурюється в цілковиту тишу.

Декілька секунд я просто лежу із закритими очима розмірковуючи над сьогоднішнім днем, який видався морально важким. Гадаю, що заснути цієї ночі не зможу, але на диво засинаю дуже швидко, а прокидаюся від шепоту, що розноситься кімнатою. 

— ... Тоді я сам біля неї ляжу. Теж мені, вигадав. Привів дівчину до себе, щоб спати на іншому ліжку? 

— Вона не моя дівчина. Я вже виспався. Лягай, — чую, як Саша піднімається з ліжка і навіть не дихаю. Сон, як рукою знімає. Це вперше я в такій дурнуватій ситуації, і, впевнена, що востаннє. Сьогодні ж повернуся додому. Я всім завдаю незручності і від цього відчуваю дикий сором.

— Щось я не пригадую, щоб раніше хтось спав у твоєму ліжку. Навіть Аврору не впускав, хоча ви, наче, друзі.

— Вона й ніколи не рвалася в моє ліжко. 

— А ця, значить, рвалася? 

— Здається, ти хотів спати! — чую, як Саша дратується і більше не хочу прикидатися сплячою. Все одно не засну. Розплющую очі і повертаюся на спину зустрічаючись з блакитними очима Саші. 

— Я вже не сплю, — промовляю прочищаючи горло і переводжу погляд на іншого хлопця, який сидить на ліжку і дуже зацікавлено мене розглядає. На вигляд, він приблизно такого ж віку, як Саша, темноволосий, високий, тільки його погляд значно відрізняється. Цей хлопець посміхається очима, в той час, коли погляд Саші сповнений суворості. 

— Ну от, задоволений? Розбудив.

— Я сама прокинулась. Вибачте, що завдала вам клопоту, я зараз піду, — бурмочу відчуваючи, як до щік приливає кров і під пильними поглядами хлопців, вони знову стають яскраво-червоними від сорому.

— Ні-ні-ні, нікуди йти не треба! — різко заперечує хлопець підводячись з ліжка. — До речі, я — Влад, і, тепер я розумію, чому Саня ховав від нас таку красуню, — його слова ніяк не рятують ситуацію ще більше вганяючи мене в червону фарбу.