Розділ 4.

Злата

Вибігаю з будинку вся в сльозах, які без упину котяться по щоках. Біжу так швидко, що сама не розрізняю дороги. Просто аби подалі, подалі від батька і його крику…

Останні два дні були, мабуть, морально найважчими за все моє життя. Я стільки всього дізналася, про що навіть не уявляла. Починаючи від участі Саші в тих боях, і, закінчуючи боргом, який від нього вимагає Черкасов. Ніколи б не могла подумати, що цей виродок піде на таке. Хоча, я мабуть, просто надто хорошої думки про людей…

А Саша… Я звісно, бачила, що він непогано вміє битися, але ті фото з бою, якими похвалилася Катя… Боже, я впізнала його одразу і мало не збожеволіла, коли побачила його закривавлене обличчя, чесно.  І найголовніше те, що я могла ніколи не дізнатися про це все, якби не його конспект з історії… 

Знаю, що Саша просив мене більше ніколи до нього не приходити, але викинути його зі своїх думок я так і не змогла. 

Він дав мені свій зошит. В мене з'явилася одна-єдина його річ і думки про цього хлопця лише посилились, як би наполегливо я не намагалася їх відганяти. З конспекту я дізналася його прізвище — Козак, а тоді знайшла його профіль у соцмережі. В друзі додаватися не наважилася, але його фото собі зберегла. На пам'ять. Щоб відкривати його час від часу і знову прокручувати в голові спогад про свого рятівника. 

От і сьогодні, замість того, щоб слухати вчителя я роздивлялася фото Саші, що не заховалося від допитливих очей подруги, яка теж встигла його побачити. 

— Це він? — запитала Катя після останнього для нас дзвінка в стінах цієї школи. Залишилося лише скласти іспити, а потім ЗНО і все, прощай юність і привіт доросле життя. 

— Це твій рятівник? — запитала ще раз, коли ми залишилися в класі удвох.

— Він, — приховувати не було сенсу. 

— Не може бути! Злато, це ж просто неможливо, — великі зелені очі Каті, мабуть, збільшилися вдвічі, але я не могла зрозуміти, що саме її так здивувало.

— Ти думаєш, я його вигадала? — зітхаю, накидаючи на плече рюкзак. Іноді, мені теж здається, що це все якийсь сон. От, вранці прокинуся і зрозумію, що ніякого Саші взагалі не було, як і тої дурнуватої вечірки. Але ж ні, вже два тижні прокидаюся, а думок про нього не меншає. 

— Ти не зрозуміла. Злато, це той хлопець, який змагався в поєдинку! В мене навіть фото є. Там, звісно, не можна було фотографувати, але я тихенько клацнула, поки ніхто не бачив. Поглянь, — Катя тицяє мені свій телефон, на екрані якого я одразу впізнаю Сашу і мало свідомість не втрачаю, коли бачу його обличчя в крові. Декілька секунд дивлюся на фото і не можу повірити, що це той самий Саша, якого я знаю. Останнім часом життя підкидає мені сюрпризи, до яких я зовсім не готова, от і зараз так само…  Я розгублена, схвильована і знову готова наробити купу дурниць.

Витративши всього дві хвилини на роздуми я вирішую знову поїхати до нього. Цього разу навіть відмазка непогана — повернути конспект, хоча, певна річ, я нічого повертати йому не збиралася. Хотіла його побачити, не знаю, навіщо, просто, мабуть, щоб переконатися, що з ним все гаразд.

Хвилин тридцять простояла біля гуртожитку, аж поки, чисто випадково, не побачила ту дівчину, з якою два тижні тому Саша розмовляв поблизу парку. Вона якраз піднімалася сходами до входу, коли я її наздогнала.

— Я перепрошую, можна вас на хвилинку, — запитала тихо, змусивши дівчину зупинитися і різко розвернутися до мене обличчям. 

— Так. Звісно. Ми знайомі? 

— Ні, — хитнула головою. — Я просто нещодавно бачила вас із одним хлопцем, якого намагаюся знайти. Мені дуже потрібно з ним побачитися. Може, у вас є його номер? Повірте, це дуже важливо!

— Стривай. Ти Сашка шукаєш? — одразу здогадалася вона. — Це ж тебе він захищав від якихось покидьків, так?

— Так,  — кивнула головою відчуваючи, як до очей знову підкотилися сльози. Він їй все розповів? Вони настільки близькі? Від цієї думки стало ще гірше. Ні, плакати перед цією дівчиною я не хотіла. Нізащо. — То ви підкажете, де його шукати?

— Давай на ти. Я — Аврора, і, я тобі допоможу.

— Дякую, — мені аж легше стало, коли ця Аврора погодилась допомогти. Я також назвала їй своє ім'я і, здається, трохи заспокоїлась. — Злата. Дуже приємно.

— Розумієш, Злато, — почала Аврора, спускаючись разом зі мною вниз. Вона відвела мене трохи вбік, подалі від допитливих студентів, які шнуркували під гуртожитком, і, зупинилася за рогом, продовжуючи, — здається, після того, як Сашко побився, один із твоїх кривдників почав вимагати в нього гроші. Я сама не знаю усіх подробиць, але гадаю, що ти повинна звернутися в поліцію і заявити на них. 

— Заявити?  — жахнулася її слів і знову згадала той вечір. — Я не можу, — похитала головою. — Мені ніхто не повірить,  до того ж мій батько ніколи не дозволить цього зробити, — а коли він дізнається, що сталося, я буду покарана на все життя. 

— Але Сашка можуть посадити! — Аврора підвищила голос і настільки мене шокувала, що я ледве встояла на ногах. Серце почало так голосно гупати десь у скронях, що я, здається, більше нічого не чула. Перед очима розповзлася справжня пелена жаху, особливо, коли я уявила Сашу за ґратами. Найгіршим було те, що в цій ситуації винною була я.

— Як це, посадити? Він же…він же ні в чому не винен… Боже, це все через мене! Як же так сталося… — мій голос почав тремтіти, а біля очей стало мокро від сліз, що рвалися на волю.