Розділ 2.

Сьогодні на вулиці прекрасна сонячна погода, на небі немає жодної хмаринки, і, саме тому, я розміщуюсь на терасі і посилено намагаюся зосередитися на підготовці до іспитів, але все кепсько. Я вже декілька днів поспіль не можу викинути з голови свого рятівника, і, через ці думки абсолютно не вдається зосередитися на навчанні. Дурня якась адже зі мною ще ніколи такого не було. Не знаю, як переключитися, як відволіктися, і, що зробити, щоб припинити думати про цього Сашу. 

Батько повернувся з відрядження сам не свій. Цілими днями зникає на роботі, а повертається пізно, матір досі в столиці моди і повернеться тільки через тиждень, а я вдома практично одна. Навіть Олега терміново викликали на службу. Мені б радіти адже по-суті зараз мене ніхто не контролює і я можу робити, що заманеться, але мені ні чорта не радісно. 

Набираю номер Каті і вирішую запросити її до себе, інакше зовсім збожеволію від власних думок. 

— Привіт, Златко! Я щойно сама збиралася тобі телефонувати, а ти мене випередила.

— Я подумала, може, ти прийдеш до мене, якщо звісно, не маєш інших планів. Мені так нудно, що хочеться застрелитись, — кажу щиру правду, тому що останні декілька днів я сама на себе не схожа. 

— Ну, взагалі-то в мене є плани, саме тому я і хотіла тобі зателефонувати. 

— Якщо це якась вечірка, то я пас, — одразу заперечую, тому що більше не хочу випробовувати долю. Сашу я точно там не зустріну, а ризикувати не хочеться… Ну от, знову я думаю про нього. Якась кара Господня.

— Ні, Злато. Я після того вечора і так відчуваю провину, що не пішла з тобою. Чорт, якби ж я тільки знала, що таке трапиться… 

— Ти не винна, Кать. Просто мені треба було думати головою, — запевняю її, бо чую з яким жалем в голосі вона це говорить. Я розповіла їй про той вечір всю правду і тепер вона картає себе, що відпустила мене одну. Хто ж знав, що трапиться такий жах…

— То які в тебе плани? Кажи, бо я все одно не можу нічого запам'ятати, — обводжу поглядом стос підручників і важко зітхаю. Точно треба розвіятися. Тільки не так, як минулого разу.

— Віталік, ну той хлопець, з яким я познайомилася три дні тому дістав квитки на закритий бій, що відбудеться сьогодні в нашому місті! Уявляєш, як там буде круто! Пів області збереться!

— Одразу, ні! — моя відповідь така категорична, що Катя навіть не намагається мене переконати.

— Шкода… — чути, що вона засмучена, але подібні розваги не для мене. — Чорт, я знала, що ти відмовишся, але після того вечора…Я тебе розумію.

— Я б і тобі не радила туди йти, але… — на мить я замовкаю, погляд чіпляється за автомобіль, що в'їжджає на територію, і, я розумію, що повернувся батько. Неочікувано, до речі, повернувся. — Добре, Кать. Розповіси потім, як все минуло, мені треба йти. Батько повернувся,  — я швидко завершую виклик і хапаю в руки підручник посилено намагаючись вдати, що вчуся. 

— А ти все за книжками сидиш? Молодчина яка, татова гордість, — промовляє на мить зупиняючись біля мене, в той час, як я навіть поглянути на нього боюся. Сором який. Адже за весь день свого "навчання" я не прочитала навіть й двох сторінок підручника.

— Ти сьогодні рано, — зауважую, бо треба щось сказати. Все таки добре, що я нікуди сьогодні не пішла. Як відчувала.

— Вирішив, що працюватиму з дому. Ох, чорт!  От, я — старий пеньок, документи забув в кабінеті. Допрацювався вже. Треба повертатися… І це ж треба мати таку діряву голову, — бурмочучи собі під ніс батько починає спускатися сходами до автомобіля, але я вчасно згадую, що їхати йому зовсім необов'язково. 

— То скажи, нехай кур'єр привезе. Навіщо їхати самому? 

— Точно, — погоджується зупиняючись. — Кажу ж, голова дірява. Дякую, доню. Розумниця ти моя. Наберу Люду, скажу нехай пришле гінця, — батько знову піднімається на терасу, а тоді заходить в будинок, а я так і продовжую замислено дивитися в підручник з біології і думати зовсім не про навчання. 

Зрозумівши, що діла не буде вирішую піти на кухню. Заварюю собі зелений чай, кладу в нього кружечок лимона і одну ложку цукру, а тоді знову повертаюся на терасу. Декілька хвилин літаю у своїх рожевих мріях, а тоді кажу собі досить, і, знову відкриваю підручник. От, здається, я тільки налаштовуюсь на навчання і починаю читати перший абзац, як гучний сигнал клаксона, що доноситься з дороги змушує мене підскочити від несподіванки. Згадую, що це, мабуть, кур'єр привіз батькові документи, відкидаю книжку і біжу до воріт, щоб забрати папери. 

— Ви привезли документи? — запитую в хлопця, який знімає з голови шолом і повертається до мене обличчям. Я так і завмираю з відкритим ротом, і, широко розплющеними очима, тому що переді мною стоїть Саша. Мій рятівник, при одному погляді якого моє серце починає швидко битися в грудях.

— Ну, привіт, Злато, — він ледь помітно всміхається і простягає мені чорну папку.

— П-привіт, — затинаюся від хвилювання, а щоки миттєво стають червоними, мов налиті помідори. — Ти працюєш кур'єром? — дивуюся, бо Саша казав, що навчається в університеті.

— Скажімо так, в мене багато професій. Кур'єр — одна з них. 

— А як же університет? — чи він мені збрехав?

— Я вмію поєднувати роботу і навчання. А в тебе, як справи? — швидко змінює тему. — На вечірки більше не ходиш? — запитує з іронією, але мені приємно, що він цікавиться. Взагалі, я дуже приємно здивована, що ми так несподівано зустрілися. Збожеволіти! Це ж треба? Весь день про нього думала, а тут — він приїхав!