поза зоною досяжності

Осяяна палкучими, пронизливими променями обіднього сонця, неначе рідке золото мерехтіла річка. Спустивши стопи в її зелене плесо, я підняв до неба обличчя, немов хотів перебрати його безтурботність вустами чи віями. Та німою зоставалась безкрая блакить, як і моє серце, сповнене мовчазних страждань.

Дерева, широко розкинувши свої зелені шата, прикривали безсоромних птахів, що співали, щебетали, висвистувати оди літа. У своїх піснях вони раділи теплу. Звеличували могутність сонця, що леліяло їх пістряві пера.

Та у своїй душі я замерзав від завірюхи почуттів. Мої спітнілі долоні заклякли, по лобі стікав холодний піт. Коли ззовні буяло життя, хоча й сидів на осонні, та повільно я пронизувався колючим морозом страху й горя.

Так ставалось, коли залишався наодинці з думками. Коли дивився новини. Коли телефонував додому, але чув лише механічний голос оператора, що неначе на зло повторював: «Абонент поза зоною досяжності, спробуйте, будь ласка, пізніше.»

І хоча усвідомлював, проте телефонував знову й знову. Кожен раз сподіваючись почути іншу відповідь. Кожен раз не без розпачу слухаючи холодний механічний голос.

Поза зоною досяжності був Абонент. Поза зоною досяжності залишились спогади, тепло домівки, турботливі обійми мами. Поза зоною досяжності я залишив того себе, що ховав електронку серед маркерів й дратувався на те, що треба забрати малу зі школи. Поза зоною досяжності було життя. Тепер залишились лише гудки. Лише спів пташок і запах нагрітої від сонця трави. Залишився я. І цього було недостатньо.

Зненацька у воду плюхнулось три тіла. Здригнувшись, роздратовано поглянув на Рудка, чия голова, з прилиплим до чола чубом, випірнула на поверхню. Залившись сміхом, він підплив до дерев'яної пристані, де сидів я, і схопив мене за ногу. Через секунду я вже був під водою, бездумно перебираючи ногами й руками. У паніці зробив спробу закричати, та натомість лиш набрав у рот гірку й мутну воду.

Неначе кадр із фільму — я розбовтую воду руками й ногами, проте провалююсь на дно, не встигши схопити когось із хлопців за стопу, щоб підтягнутись вверх. І від паніки, що поглинає не можу навіть думати про щось "благородне" перед смертю — думок нема, переживань теж. Лише страх і пульсація у скронях, що закриваю очі й нарешті перестаю боротись. Якби не вважав, що помираю, міг здивуватись із якою легкістю подумки попрощався із життям.

Та вже втретє Доля вирішила, що воно має значення.

Сильні долоні підхопили мене за талію й потягнули на поверхню.

- Чи ви з глузду з'їхали, бовдури?! - закричав Богдан, допомігши мені видертись на пристань. 

- Максику, вчись пірнати, друже, — весело одповів Рудко. - Бо ж як це — жити на острові й не вміти плавати!

Звісно, що на острові вони не жили. Книжківці — це маленьке село міського типу неподалік від Львова, але було воно оточене водою з усіх боків окрім однієї прямої дороги на Львів та залізничного сполучення, і тому звалось "острівком" серед місцевих. Цікавий факт — тут діти спочатку вчились плавати й ловити рибу, а згодом говорити. Саме тому місцевих смішив той факт, що з водою я на Ви, і нічого, окрім спокійного споглядання, мене в ній не приваблювало.

- Рудко... - хрипко почав я, та вмить закашлявся, що викликало в хлопців нову бурю сміху. - Та пішов ти...

Роздратовано скинувши з себе обважнілу від води футболку, я раптом почув високий дівчачий сміх. Завмер, сподіваючись залишитись непоміченим. Але ж бо не тут і було.

- Максику, виглядаєш трохи вологим, — голосно промовила дівчина. - Чи це на тебе так впливає моя присутність?

Подруги Єви радісно засміялись, підтримавши недолугий жарт, як і хлопці, що вилізли на поверхню, обтріпуючись від води, як собаки.

- Євко, чи тобі ще не набридло кусатись, маленька? - раптом одповів замість мене Рудко.

Я трохи напружився, очікуючи неприємних реплік, натомість же Єва, невеличкого зросту білявка, відвернулась до подруг, знову про щось жартуючи та сміючись.

- Вона ніколи від мене не відчепиться, еге ж бо? - спитав я сумно і, на жаль, риторично.

- Та мала вона ще, чуваче, — підтримав мене Богдан. - І ось цим театром лише показує, що ти молодець, що її кинув. Розслабся.

Хоча й думав про те ж саме, не міг перестати сумніватись. Можливо треба було терпіти її далі. Її проблеми з довірою, постійну ревність, дудліж та незрозумілі нікому образи. Окрім усього, увесь останній місяць приходилось терпіти її жовч та постійні нападки, неначе проблем бракувало. Кожного разу як бачила мене, на обличчі її з'являлась потворно солодка посмішка і тут же на мене сипались псевдокумедні жарти, неначе вмикались камери й ми опинялись на шоу Єви — маленької зірочки з села Книжківці.

Рукою торкнувся вже майже сухої чуприни, подумки повертаючись до свого прихистку; важко було довго знаходитись серед людей — особливо коли вони так і норовились зачепити. Проте бути зовні — важливо для мого психічного здоров'я. Принаймні так постійно говорить психолог. Хоча побачив би він останні десять хвилин — точно забрав слова назад. 

Згадавши про психолога і свій наступний візит, що мав би відбутись уже завтра, я раптом усвідомив, що так і не впорався із завданням, що він мені задав тиждень тому. 

"Пізнай свої темні думки. Запиши у щоденнику найглибші страхи та тривоги. Намагайся розібратися, звідки вони походять і як вони впливають на тебе. Потім спробуй замінити їх позитивними або конструктивними мисленнями."

Неначе це було так просто. Ті думки немовби смола — закладали вуха й ніс, заливали пекучим густим розчином очі й виїдали їх,  що міг лише щулитись і плакати що дитя. І щоразу топився я в тих спогадах. І нічого не видавалось мені позитивним. 

Можливо, потрібно змінити психолога. 

- Максе, спиш? - від мокрого дотику Богдана я злегка здригнувся. 

- Що? - перепитав я. - Ти йдеш? 

- Та, треба збиратись на побачення з Олькою.