Глава 3

Він

   Все повинно чітко йти за планом. Я не повинензробитище одну помилку. Отже, що я маю? А от нічого. Господи, я просто ходжу по кімнаті і намагаюся сконцентруватися. Здається,міймозоквідмовляєтьсяпрацювати. Я повинен доробити скульптуру. Повинен.

   Це мій план. Це мій обов'язок. В сусіднійкімнатібулозанадто тихо. Вона кричала чотири години. Втомилась. Ну, це добре. Тож,що я повинен зробити? Викачатиповністю кров з їїтіла та залитиформалін. А щепотрібнодістатибагато воску, хоча вона і худорлява, та її вага не перевищуєп'ятдесятип'ятикілограмів, а отже, мені треба багато воску, щоб добре покритиїїтіло. Вона буде витвороммистецтва. Так. Але вжепізно для світовихзвершень. Режим сну ніхто не відміняв. Вона почекає.

Вона

  Вероніка Ткачова. Двадцять три роки. Півроку тому закінчилаюридичний факультет в іншомумісті. Повернулась додому до батьків та почала вивчатинічнежиття. Сімразівбулапомічена у покупцінаркотичнихзасобів, але до відповідальності не булапритягнута. Такождекілька разів водила авто у нетверезомустані.

  І от я,втомлена. Констатувала сама собі факт. Так,моральне знесилення  та виснаження погрожувало мені закінчити погано на кінецьтижня. Маршрутка нудно тягнулась впробці. Такевідчуття, що все у містінатякає: "не йдидодому".Післядвадцяти годин пошуків, вся команда пішладодому. Дивно було лише те, що дівчата були зовсім різні. Лише зовнішність була однією ниткою,котразв'язувалаці два злочини.

- О нарешті. Софіє, що це така за робота?- закричала мама з кухні, як тільки яувійшла додому. Ой, я ж забула сказати про новий відділ. Ну і подумаєш, що пройшло вже два з половиною тижні.

- Та…,роботи  за багато.

- Так багато, що ти не ночуєш вдома? - сердитим голосом промовила мама. Знявши кросівки, я закатила очі,бо добре знала, що наступна мамина фраза буде такою " а як же особисте життя?"

- І до речі, а як же особисте життя? Чи ти думаєш, що молодість вічна? Як же добре, що я покликала Дмитра сьогодні.

- Якого ще Дмитра?-тут моє серце і зупинилося, а кров почала застивати. Ну ні,тільки не це. Не треба ще одного нового нареченого у четвер.

- Син моєї знайомої. Вони будуть через півгодини, тож допомагай, - як ні в чому  не бувало,промовила мама і продовжила приготування нового салату.

Наречений двадцять третій.

   Двадцятьдві спроби у мами пропали. Двадцятьхвилин я швидко накривала на стіл, а потім втекла в кімнату. Робити новий і не типовийдля мене образ. На цей раз я обрала рвані джинси, короткий червоний топ, своє каштанове волосся я розпустила і накрутила трохина кінцях. Зробила чорні котячі стрілки і нанесла темно коричневітіні, а губи намалювала червоною помадою. У вуха протягла чорні великі сережки у вигляді кілець. Ну що, Софія одразу готова. Сьогодні ти будеш поганою дівчинкою, що працює у поліції.

  І от двадцять третій матусин синок. Окуляри, біла рубашка, заправленав чорні класичні штани, а поверх рубашки жакет, родом мабуть з восьмидесятихроків. Волоси були зачесані назад. Чоловічої статури, як такої, не було.

  Десять хвилин я слухала про Діму, якому двадцять сім років, і чотири з яких, він працює у школі вчителем англійської мови.

   - А Ви,Софіюшко, ким працюєте? - спитала мама того ж самого Діми.

  - Працюю з вбивцями, іноді з шахраями. До речі, мій найулюбленіший тип чоловіків - це серійні вбивці. Ви знали, що в Росії, в одному маленькому місті, чоловік вбивав людей, і потім робив з них котлети, та давав їх їсти всім навкруги? Як вам, до речі ці котлети? - з посмішкою промовила я.

І треба ж було бачити їх обличчя. Та сама матуся, поклала в сторону ніж, а вихований Дмитрик на вітьвиплюнув все, що намагався проковтнути. «Один-нуль у мою користь.» -з посмішкою подумала я.

  - Софіє, - пробурчала мама. Але я вже хотіла більшого, і тому витримавши паузу продовжила.

  - Насправді серійні вбивці дуже рідко трапляються у звичному житті, і відкрию маленький секрет: поліція не ловить таких злочинців,бо не знає як. А я ж, в більшій частині,працюю з вбивцями, звичайними. Вони стільки всього розповідають.Куди потрібно встромит истоловий ніж,щоб людина померла одразу, - і ось навіть вихованість не змогла перемогти. Шановні гості відклали ножі. Страх. Ось що читалось в їх очах. Так,саме цемені і потрібнобуло. Мені подобалось все це. І мій план йшоввідповідно за пунктами поки не задзвонили у двері.

  - Я відкрию, що якщо там злочинець, - з посмішкою промовила я і втекла з тієї самої кухні. Відкривши двері, я оторопіла.  Це був він

Він.

  - Любий вставай, - тихо на вухо шепотів жіночий голос. Він був ласкавий та такий рідний.

Відкривши очі я побачив її. Свою Лізу. Вона посміхалась, а її тонкі та довгі пальці були в мене у волосах. Її каштанове волосся світилося на сонці.

  - Коханий мій, як я за тобою сумувала, - тихо промовила я.

- Ох кохана знала б ти, як я за тобою сумував. Як тебе не вистачало, - промовив я. Доторкнувшись до її руки, і почав цілувати кожен палець. Я вдихав її аромат. Та насолоджувався її теплом і ласкою.