Глава 2

Він.

Вона…, була тією самою.  Вона - моє перше та єдине кохання. Стоячи біля кам`яного пам`ятника, в мене у голові спливали картинки, як я робив це знею. Як намотавши на її тонку шию її платок, почав його тягнути кінці в різні боки. Вона задихалась. Я робив боляче їй. Тій, котру так люблю. З очей текли сльози, але вона не могла бути зі мною.

• Павлику, я тебе не кохаю. Так, ти гарний хлопець,смішний, чудний, але мені так подобається Саша. Він…..такий….., – з посмішкою говорила Ліза. Я розумів, що все втрачаю з кожним її словом. Втрачаю майбутню сім`ю.
• Послухай, ти….просто мене погано знаєш, я тобі сподобаюсь…..Повір мені, – почав вмовляти я, але ні, Ліза не слухала. Піднявши з полу рюкзак, вона пішла до виходу, і тоді це сталося.

15 років тому.

• Все дістало, – тихо проговорив я. Пізнання світу стало для мене зовсім не цікаво. Школа. Батьки. Це життя.
• Брате, та заспокойся. Вже десятий клас ось-ось і кінець. Там підеш в універ та будеш жити собі спокійно, – з посмішкою проговорив Толік, сусід по парті.

Так десять років за однією партою. Ми були командою. Ми були друзями. Хімія - була нашим спільним проектом, де ми знаходили те, що було цікаво нам обом.

• Доброго дня 10-Б! Рада вас бачити. І хочу вам представити вашу нову однокласницю Єлизавету Софронову. Вона перевелась з іншого міста, і сподіваюсь ви її приймете як слід. – перебивши мої власні думки, проговорила директриса.

Після її маленького вступу зайшла дівчина, і моє серце зупинилося. Ох! Яка ж вона гарна! Каштанові локони акуратно спадали на плечі. Осина талія, маленькі груди, а посмішка, котра могла покорити світ.

• Лізонько, сідай на вільне місце, і ми продовжимо урок, – проговорила вчителька, і почала писати на дошці.

Ліза. Вона сіла поряд зі мною. Переді мною. І одразу мої легені вдихнули аромат її ванільних парфумів. Цей аромат збуджував мій мозок. Всі три уроки я вдихав її парфуми і уявляв, яка вона ніжна. Уявляв, як ми одружимося, і в нас буде двоє дітей.

Три. Два. Один. Ну ж бо Павло, ти зможеш.

• Привіт, я Паша.
• Привіт, Ліза, – з посмішкою відповіла вона. О боже, вона така тендітна.
• Давай я проведу тебе додому і як раз покажу наше містечко, – поборовши свій страх проговорив я.

Ми йшли повільно. Я ніс її рюкзак, і з кожною хвилиною закохувався ще більше. Моє серце тремтіло відніжності її парфумів. Мій дах полетів далеко, кудись за межі космосу. Я збожеволів. «Я її люблю»- констатував я собі, як тільки вона зайшла у під’їзд.

Наш час.

• Ой, Пашенько, як я тебе давно не бачила. Лілії. Ти й досі пам’ятаєш які вона любила квіти, – позаду мене проговорила мама Лізи. Лілія Іванівна постаріла. Вона раз на тиждень приходила сюди. До неї. Вона так сумувала. Вона ще досі шукала людину, який зробив це з її донькою.
• Знаєш, п'ятнадцять років пройшло, а по відчуттям, наче це було вчора, – промовила Лілія Іванівна доторкнувшись до фото на пам’ятнику. Вона прибрала павутину, і по її щоці, потекла сльози.  – Мені її так не вистачає, – продовжила її мама.

Ох знали б ви як мені її не вистачає. Але мовчання найкраще, що я зараз можу зробити.