Пролог

  - Що ж Ліна ти була не перевершина.  Твоя грай підкорить любе серце. Ти молодець – говорив Адреан Мішель.

    -  Ви занадто сильно мене хвалите. Я лише грала на піаніно. І цю гру може зіграти любий новачок….

    - Але ні один новачок не вкладе стільки любові та почуттів в кожну ноту. Ліночка в тебе велике майбутнє.

Сіра темрява пронизувала кожну кліточку Ліни. Вона впевнено йшла додому, щоб розповісти мамі про своє велике майбутнє та про репетицію з великим та відомим паном Мішелем.

    - Пані, а у вас випадково не знайдеться десяти гривень, не можу доїхати додому. Гроші десь випали. – проговорив чоловік позаду неї. Останній робочий ліхтар рівно через дві секунди погас

    - На жаль не має. Вибачте – хриплим голосом проговорила дівчина.

    - Що ж жаль, але красуня за все треба платити. Ти така гарна, талія тоненька, груди упругі. Що ж розумію ти е хочеш вмирати, але так станеться повір мені.   

І потім вона біжала  кожних десять секунд озиралася назад. Сльози текли по її щокам.

І потім маленький камінець, і вона падає.

   - Ні будь ласка не треба. Вблагаю і віддам всі гроші, що в мене є. Тремтячими пальцями вона відкрила сумку і дістала маленький гаманець. Вона протягнула йому.

- будь ласка не треба. Будь ласка -задихаючись тремтячим голосом проговорила вона. Черне пасма впали на лице.

   - Не треба плакати- тихо проговорив він. Його голос заставив тремтіти від страху. І тоді його рука потягнулася до неї, а потім темнота. Слабість окутало її тіло вона здалася. Осатній вдих холодного повітря, заповнив легені, і швидко покинув її худощаве тіло. Серце перестало битися...

                                                                            *****

- Сонечка ріднесенька  в мене до тебе є розмова -заглянувши до мене в кімнату проговорила мама.

- Так, що сталось?- віддірвавшись від книги, яку купила сьогодні в день. Новий роман моєї любимої авторки

- Сонечко  я тут так Подумала, а може вже досі працювати у поліції? Ну кого ти там собі знайдеш? Такого трудоголіка, як і ти сама. А час же йде і треба тобі сім'я, чоловік діточки - заспівала свою казку мама.

- Мама я тебе люблю і тата люблю, але я хочу працювати. Робити собі кар'єру та ставати щасливою, а не бути домогосподаркою. І казати, що я прям обожнюю готувати, прати та слухати кожного вечора історії про складнощі на роботі чоловіка

- Ой Софія, яка ж кар'єра? Яка робота? Ні авжеш вона потрібна, але гроші повинен заробляти чоловік, а ти створювати гніздечко. Зрозумій це доля всіх жінок. Те, що говорять по цьому дурному телевізору про те, що жінка повинна працювати в повній мірі, і може досягати також висот як і чоловік, то це все дурниці і американські байки. Жіночий мозок склався так, щоб жінка народжувала діточок, готувала смачну їжу, і створювала гарне, а не працювала з восьмої ранку до пізньої ночі - проговорила мама.

- В мене є один знайомий і в нього є син. Так робота не престижна. Він сантехнік, але ж видно працьовита людина, добросовісна, надійна. І завтра він прийде до нас о шостій вечора. Як раз тато буде у відряджені і ми зможемо познайомитися з цим парубком.

Спорити з мамою не мало сенсу, аж занадто вона була вперта. Я знала, що вже відмовити її відцієї затії не зможу, тому просто промовчала.

- Я хочу працювати, і я буду працювати - повторювала я як мантру сотні разів у ночі. Я не можу себе уявити на кухні, котра ліпше пиріжки та готує борж. Ні ні. Це не я і не можу бути я. Закривши очі я знову і знову повторювала свою маленьку мантру і не помітно для себе заснула.

Будильник продзвенів не очікувано. П'ята ранку. Пробіжка та легкий душ, і тихо для всієї квартири я знову втікала на роботу.

Сьогодні день ікс - відбір в новий секретний підрозділ поліції. Але він не був секретним ні для співробітників ні для журналістів, котрі говорили про нього останні десять днів. У вузькому коридорі стояло більше ніж п'ядесят чоловік. Хтось займав чергу в шостій ранку, а хтось як я о восьмій. Черга шла повільно. І кожен хто виходив з кабінету отримував негативний результат "Не пройшов" великими літерами було написано на анкеті. Моя ж анкета лежала в мене в рукзаку, а у вухах грала музика відволікаючи мене від тих розмов, що були і коридорі.

- Що Софія  Дмитрівна ви з'їхали зглузду. - сама про себе подумала я.але іншого шансу в мене не було.

Але шансу іншого не було. Коли підійшла черга до мене я зашла в кабінет. Сіла на стілець перед трьома чоловіками, і однією жінкою

-Доброго дня -порушила тишу я. Всі по черзі почали читати анкету.

- і вам не хворіти. Розкажете щось про себе?- спитав чоловік в смокінгу булобре видно як темно синій галстук душив його.

- Так авжеш. Я Петрова Софія Дмитрівна а мені двадцять чотири роки. Останні п'ять місяців працювала у партульною. Також вивчала психологію та добре вчилася.

- Чому саме ви?- перебила мене доросла жінка. Також вона була в костюмі темно синього кольору. Біле волосся був зав'язаний в тугу гульку.

- Ем....ну напевно, що....не знаю чому саме я. Але це найкраща можливість вивчити чому саме вбивають, як під час цього працює їх мозок. І чому саме ця або інша жертва. Можна було б підти до прокуратури, але там занадто все швидко. - і в маленькому кабінеті знову настала тиша. Комісія знову і знову переглядалась, а від паніки у вухах стояв гул.

- що ж Софія  Дмитрівна нам жаль повідомити вам....але ви прийняті - проговорив чоловік котрий єдиний сидів у спортивному костюмі і я тільки но помітила цю маленьку деталь.

Мене взяли, а отже я не маю можливості втратити такий шанс