14. Захистити дороге. І час, коли все руйнується...

— Добре, — я зробив серйозний вираз обличчя і приклав руку до грудей. — Клянусь, що віднині буду поводитись тільки як невладний герой! — через усю напускну серйозність, авжеж, було відно усмішку.

— Арсене Рустамовичу! 

— Арс, — поправив я її, беручи її долоню в свою і цілуючи її. — Будь ласка, зви мене Арс. 

— Добре, — тихо сказала вона, зазирнувши мені в очі. — Арс...

Моє імʼя в її вустах звучало так гарно, що мені хотілось податись вперед і поцілувати її. Але ми були на вулиці, та ще й трохи під шафе... Певно, поцілую вже тоді, коли ми підійдемо до її будинку.

Замість того, щоб поцілувати її, я подався вперед, до її вуха, і прошепотів:

— Мені дуже приємно чути моє імʼя з твоїх вуст, Лано... Не памʼятаю, щоб колись відчував щось подібне просто чуючи подібне, зі мною таке вперше, — чесно зізнався я, вже відсторонюючись.

Вона червоніла... Виглядала дуже мило. 

— Блін, я хотів провести тебе пішки, але тепер дивлюсь, ти ж на підборах... Нам все ж доведеться їхати на таксі, — сказав я.

— Добре, — кивнула Лана.

Я дістав мобільний і викликав таксі. Побачив, що вона закутувалась в тоненький піджачок і в ту ж мить зняв свій піджак.

— Твоя кофтинка схоже скоріш на ночну сорочку, ніж на верхній одяг, — сказав я, накинувши їй на плечі свій піджак і злегка приобійнявши її зі спини. 

— Дякую, — прошепотіла Лана, закутуючись тепер і в мій піджак.

Одна думка про те, що вона тепер буде пахнути мною почала зводити з розуму. Я так і не випустив її зі своїх обіймів.

— Тобі так тепло? — запитав я пошепки. 

— Угу, — тихо відповіла Лана. — Дякую вам...

— Тобі,— поправив її я.

— Тобі...— ехом повторила вона.

Щойно машина підʼїхала, ми сіли всередину і нас повезли за вказаною адресою. Але момент ніби як був втрачений, Лана мовчала, і мені це не подобалось. 

— Висадіть нас тут, раніше, — сказав я, коли до її будинку залишалось ще десь хвилин сім пішки.

— Добре, як забажаєте, — сказав таксист.

— Ти ж не проти трохи прогулятись?...

— Ні, — вона похитала головою. — Не проти... 

Ми вийшли з машини і пішли своїм ходом. Я притримував її під руку, щоб їй було зручніше, йшов повільно, щоб їй було комфортно. На вулиці було прохолодно, однак ми вже встигли трохи зігрітись в таксі, рука Лани була теплою. 

Я все ще не знав, про що краще говорити, а поки збирався з думками, ми вже практично підійшли до необхідного будинку. Аж тут в поле мого зору потрапив якийсь пʼяниця. Я трохи сильніше притиснув Лану до себе.

Коли ми з пʼяницею порівнялись, він несподівано зупинився:

— Гей, у вас цигарочки не буде? — запитав він, кладучи руку мені на плече.

— Ні, не буде, — я інстинктивно завів Лану собі за спину, скидуючи з себе чужу руку.

— А може все ж знайдеться? — він раптом потягнувся до Лани. — Мила, а може в вас знайдеться?.. Можемо і разом покурити... 

Я зреагував миттєво:

— Не смій торкатись її, — прошипів і штовхнув його від нас. 

— Ти що такий борзий?! — заорав бомж і раптом дістав з кишені ножа. — Знаєш, на кожного борзого знайдеться заточка! 

— Арсе, в нього ніж! — пропищала Лана.

— Не бійся, стій позаду, — скомандував я.

А потім одним точним рухом руки вибив той ніж в нього з руки. Одразу ж сам кинувся за ним і підібрав:

— Краще вали звідси, — сказав я йому, складаючи ніж і ховаючи в кишеню.

— Ти... Ти... — він не знав, що сказати, але потім все ж розвернувся і кудись побіг. 

— Ходімо...  — я приобійняв її за плечі і повів до будинку. Не хотілось, щоб той бомж покликав друзів чи щось подібне...

Біля її будинку ми опинились доволі швидко, ніякої романтики не вийшло, я і тут напартачив.

— Пробач, що так вийшло, треба було не видумувати і їхати прямо додому. Я не хотів піддавати тебе небезпеці, — чесно сказав я.

— Але ти захистив мене, — прошепотіла Лана, подивившись на мене. 

— Я не міг вчинити інакше, Лано, — я зазирнув їй в очі і взяв за руки. — Щойно побачив його, одразу подумав, що це небезпечно, а я не можу наражати тебе на небезпеку. Я маю захищати тебе, — я поцілував її долоні. — Ти дуже дорога мені... 

ІННА

Увесь вечір я не могла заспокоїтися. Займалася звичайними домашніми справами — прибирала, мила посуд, а думки крутилися навколо Руслана і тієї клятої знахідки. Я замислювалася, чому він останнім часом сторониться мене, затримується на роботі,  усіляко уникає сексу… тепер все це стало більш зрозумілим, але від того мені не стало легше. 

Я гадки не мала, що тепер з цим робити. Якщо я захочу відверто про все з ним поговорити, то він може розгніватися, все заперечувати і, як завжди це робив, звинувачувати мене, що це я якась не така, неправильна, що він страждає через мою недосконалість…Або — і я не знала, що буде для мене гірше — він міг спокійно зізнатися, що має другу жінку, зібратися й піти до неї, а я тоді що?  Як мені жити, коли увесь мій звичний життєвий устрій буде зруйновано?