9. Піддатись на провокації зараз, чи, може, пізніше?  А ще про каву, чати і мамин головний біль

АРС

Я ввів її адресу в навігатор. Виявилось, вона живе доволі далеко, однак зараз вже було доволі пізно і заторів не було, тож їхати нам було всього хвилин двадцять. Лана весь час сиділа, мов на голках, якась напружена... Зовсім не така, як в чаті.

— Слухай, а у тебе є хобі? — я спробував трохи розрядити мовчазну і гнітючу атмосферу. 

— Ну... Ви вже якось казали, що такі, як я, люблять читати книги. В цьому ви не помилились, — вона усміхнулась. — А у вас є хобі? 

— Можна сказати, моє хобі — різного роду перевірки, — я усміхнувся. — От як сьогодні на роботі. 

— Невже ви зовсім не розважаєтесь? — здивувалась Лана. 

— Ну чому ж, розважаюсь, — я кинув на неї швидкий погляд. — Невже я схожий на людину, яка не розважається? 

— Чесно? — відповіла вона питанням на питання. 

— Давай, — я продовжував усміхатись. 

— Схожі, — вона кивнула. — Таке враження, що для вас не існує нічого, окрім роботи. 

— В якомусь сенсі це правда, — я кивнув. — Мені важливо контролювати все і всюди, тоді я впевнений в подальшому результаті і прибутку. 

— Ну всі працюють на результат, — вона знизала плечима. — Я теж. А у вас... У мене складається враження, що дійсно окрім роботи вас просто нічого не цікавить. А от у мене, наприклад, є інше життя...

— Інше життя? — перепитав я, зазирнувши їй в очі.

— Ну я не зовсім точно сказала... Просто, є щось окрім роботи, має бути, це важливо, — протараторила Лана.

— Важливо, щоб людині було комфортно, а все інше — деталі, — не погодився я. 

— А може ви себе тільки запевнюєте, що вам комфортно жити так... Ой, язик мій  — ворог мій, — посварила вона сама себе. 

— Знаєш, я не з тих людей, хто буде робити щось через силу, — продовжив я, вже завертаючи у її двір. 

— Але у вас все так однаково... Ви навіть сорочки носите одні й ті самі, за кольорами... Все передбачувано, — продовжила Лана. — Невже вам так подобається? 

— Скоріше, це сила звички.

— Але ви не з тих, хто йде на спонтанність...

— Ти там що, психологічний тест від мого імені складаєш? — я усміхнувся.

— Як ви здогадались?... — вона подивилась на мене широко розплющеними очима. 

— Ти серйозно? — я зупинив машину і зазирнув їй в очі. — Щось типу «о, чи є в мене сумісність з моїм новим класним босом? Треба пройти тест і дізнатись!». 

— Ви... — вона почервоніла. — Тут нема нічого такого! Я просто хотіла дізнатись вас краще, щоб нам краще працювалось разом і... 

— Я не надто люблю спонтанність, — все ж відповів я, повертаючись до неї. — Але інколи таке трапляється. 

Чомусь в цей момент мій погляд звузився на її губах. Спонтанність значить? А що як вчинити дійсно спонтанно? Що вона тоді скаже?

Я усміхнувся своїм думкам і мимоволі облизнув губи.

— Ну от, кажу ж, ви точно не з таких людей! — аж надто енергійно сказала вона. — Я навіть не уявляю вас в «неправильній» сорочці, не тій, що запланована, не те що щось більш спонтанне і несподіване!...

— Якби я не знав тебе, то подумав би, що це щось на кшталт виклику, — я усміхнувся. 

— Що це має означати? — вона злегка насупилась.

— З того, що я зрозумів про тебе, твоє життя — зовсім не таке, як тобі б хотілось, — прямо сказав я, зазирнувши їй в очі. — І як би ти не намагалась обманути чи то себе, чи то когось іще, в душі ти знаєш, що нещасна, і що у тебе, так само, як і в мене, нема нічого, окрім роботи. 

— Це неправда!

Вона виглядала спантеличеною, навіть більше — шокованою, але я не дав їй говорити далі. 

— Циц! — я приклав пальця до її губ. — Я не завершив. Так от, окрім цього, у тебе є комплекси неповноцінності. Тобі треба, щоб інші люди тебе любили і поважали, навіть якщо заради цього, наприклад, доведеться зробити щось неприємне. Більш того, заради свого «статусу» серед інших ти готова навіть обманювати. 

— З чого ви взяли? — Лана насупилась і розчервонілась. — Я йду звідси! — вона схопилась за ручку, але я швидко зреагував і схопив її за вільну руку, привертаючи увагу.

— Але щодо мене ти теж мала рацію, — тихо сказав я, подавшись вперед, до її вуха. — Я не люблю спонтанність, тому що вона часто псує мої далекоглядні плани. Бо коли я щось хочу, я обовʼязково це отримую, так чи інакше. Але отримую це на моїх умовах, а не на чужих. Якщо й граю в ігри, то тільки свої, зрозуміло? 

— Арсене Рустамовичу, відпустіть... — прошепотіла вона, глянувши на мене.

Сказала це тихо, на видиху, і дуже сексуально. Раптом я зрозумів, що дійсно хочу її. Коли вона звертається до мене на імʼя — це щось магічне, не менше...

— Знаєш, я можу відпустити, — прошепотів я. — А можу поцілувати тебе в шию, — я ніби ненароком торкнувся губами ніжної шкіри її вуха. 

Оце дійсно була найбільша спонтанність з усіх, що я міг витворити. Я й сам такого від себе не очікував...