Вити…
Єдине бажання, яке стукотіло їй у висках уже другий тиждень.
Вити не можна.
Сусіди. Штрафи. Виселення. В Німеччині діють інші закони співжиття людей, ніж в Україні. Тиша – один із неписаних, всіма прийнятий.
А їй хотілося вити, як вовк із казки про собаку Сірка. Тільки той від наїдків, пиття й хорошого життя, а вона – від плачу і хникання трьох дітей, від купи паперів німецькою мовою, від страхітливого листа із Джобценру, що перевернув її життя у чужій країні!
Їй приписують величезний борг! Ні, боржисько у дві з половиною тисячі євро! Ще й штраф якийсь!
— Господи! Оце не встигла від одного горя вичухатися, як друге в хату прийшло! – заламувала руки та кусала губи жінка. Як на зло, лист принесли в п’ятницю. Поки вона добралася аби перекласти його з німецької на українську був уже вечір. Тепер чекати до понеділка. А до того жінко, хоч вий, хоч дурій!
— Мамо, – донеслося з вітальні-їдальні. – Я не буду їсти цю кашу. В неї какашковий колір!
Шестирічна Діана демонстративно відсунула тарілку, зморщила носика і невдоволено надула пухкенькі губки.
— Як Діана, так і я! – і собі шмуригнула носом та надулася чотирирічна Іванка.
— І я, і я так само! – закричала маленька дворічна Елінка, аби бути з дитячою компанією заодно.
— Тоді можна супу вчорашнього поїсти!
— Якого? – запитали хором малявки.
— Горохового!
— Бабуся казала, що це улюблений суп старих пердунів! – метнула словесного перла Іванка.
— Що?
— Ма, – вирішила прояснити ситуацію Діана. – Суп взагалі придумав якийсь вилупок!
— О, які слова мої красуні знають! Напевно язички пора з милком помити!
— Мам, і Назару Тараненкові теж помий! Він таке казав! Ми і навчилися! – стала до захисту Іванка.
— І бабусі за стаїх педунів! – вставила свої п'ять копійок у бесіду Елінка.
— О, людоньки! Не з милом! В пральну машинку вас! Пачку порошку засипати! І на довгу викрутку, щоб дурощі витрясло!
— Ма! Не можна так знущатися над дітьми! Буде штраф! – Діана жонглювала словесними конструкціями.
— А це вже звідки знання такі? Теж від Тараненків набралися?
«Ма» кипіла від обурення. Півтора місяці життя в таборі для біженців відбило в неї бажання спілкуватися із співвітчизниками, а крадіжка її першої соціальної допомоги від німецького уряду спонукала раз по раз обходити «своїх» десятою дорогою! Не знати який ще доброзичливець захоче після щиросердної бесіди заглянути не лише в душу, а й у гаманець!
— Не знаю! – ще одна улюблена фраза дівчаток, від якої вона перетворювалася на діючий вулкан.
— Добре,– видихнула жінка. – Я готова заробити ще один штраф, накормивши вас сьогодні вітаміном ре.
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-!
— А? А? А тепер штраф за галасування заробляєте ви! – мовила жінка, вийшла з кімнати і кинулася у спальню, грюкнувши за собою дверима.
Три здивовані доні похнюпили свої носики. Трохи покрутивши ними, вони все ж вирішили поїсти гречаної каші, який би колір вона їм не нагадувала.