Kapitel 1

Вити…

Єдине бажання, яке стукотіло їй у висках уже другий  тиждень.

Вити не можна.

Сусіди. Штрафи. Виселення. В Німеччині діють інші закони співжиття людей, ніж в Україні. Тиша – один із неписаних, всіма прийнятий.

 А їй хотілося вити, як вовк із казки про собаку Сірка. Тільки той від наїдків, пиття й хорошого життя, а вона – від плачу і хникання трьох дітей, від купи паперів німецькою мовою, від страхітливого листа із Джобценру,  що перевернув її життя у чужій країні! 

Їй приписують величезний борг!  Ні, боржисько у дві з половиною тисячі євро! Ще й штраф якийсь! 

— Господи! Оце не встигла від одного горя вичухатися, як друге в хату прийшло! – заламувала руки та кусала губи жінка. Як на зло, лист принесли в п’ятницю. Поки вона  добралася аби перекласти його з німецької на українську був уже вечір. Тепер чекати до понеділка. А до того жінко, хоч вий, хоч дурій!

— Мамо,  – донеслося з вітальні-їдальні. – Я не буду їсти цю кашу. В неї какашковий колір!

Шестирічна Діана демонстративно відсунула тарілку, зморщила носика і невдоволено надула пухкенькі губки.

— Як Діана, так і я! – і собі шмуригнула носом та надулася чотирирічна Іванка.

— І я, і я так само! – закричала маленька дворічна Елінка, аби бути з дитячою компанією заодно.

— Тоді можна супу вчорашнього поїсти!

— Якого? – запитали хором малявки. 

 — Горохового!

— Бабуся  казала, що це улюблений суп старих пердунів! – метнула словесного перла Іванка.

— Що? 

— Ма,  – вирішила прояснити ситуацію Діана. –  Суп  взагалі придумав якийсь вилупок!

— О, які слова мої красуні знають! Напевно язички пора з милком помити!

— Мам, і Назару Тараненкові теж помий!  Він таке казав!   Ми і навчилися! – стала до захисту Іванка.

— І бабусі за  стаїх педунів! – вставила свої п'ять копійок у  бесіду Елінка.

— О, людоньки!  Не з милом!  В пральну машинку вас!  Пачку порошку засипати! І на довгу викрутку, щоб дурощі витрясло!

— Ма! Не можна так знущатися над дітьми! Буде штраф! – Діана жонглювала словесними конструкціями.

— А це вже звідки знання такі? Теж від Тараненків набралися?

«Ма» кипіла від обурення. Півтора місяці життя в таборі для біженців відбило в неї бажання спілкуватися із співвітчизниками, а крадіжка її першої соціальної допомоги від німецького уряду  спонукала раз по раз обходити «своїх» десятою дорогою! Не знати  який  ще доброзичливець  захоче  після щиросердної бесіди заглянути не лише в душу, а й у гаманець!

— Не знаю! – ще одна улюблена фраза дівчаток, від якої вона перетворювалася на діючий вулкан.

— Добре,– видихнула жінка. –  Я готова заробити ще один штраф, накормивши вас сьогодні вітаміном ре.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-! 

— А? А? А тепер штраф за галасування заробляєте ви! – мовила жінка, вийшла з кімнати  і кинулася у спальню, грюкнувши  за собою дверима.

Три здивовані доні похнюпили свої носики. Трохи покрутивши ними, вони все ж вирішили поїсти гречаної каші, який би колір вона їм не нагадувала.