Розділ 3

Серпень, 1936 рік.

Здригнувшись, Серафим різко випростався в кріслі, оббитому темно-зеленим сукном, і розплющив очі. З тієї ночі напередодні Різдва минуло майже дев’ятнадцять років. Він більше не ховався в коморі під сходами. Він ніколи туди не заходив і, здавалося, із часом викреслив із пам’яті епізод, коли розбурхана уява втілилася в розмитий образ на чайнику. Йому примарилося, почулося. Хіба могло бути інакше?

І все ж раз на три-чотири роки Серафим провалювався в один і той самий сон, як колись у дитинстві провалився під лід, ступивши на замерзлу річку. Відчуття були надто схожі. Відчай. Безпорадність. Бажання вибратися якнайшвидше — із води на берег, а з нічного кошмару в просякнуте холодним потом ліжко. На щастя, лихі сни були рідкісними й за своєю природою нешкідливими. Їхній неприємний посмак зникав із першим же ковтком трав’яного чаю, підсолодженого гречаним медом. А безславне занурення в крижану воду й поготів пішло Серафимові на користь — це загартувало організм, і відтоді він жодного разу серйозно не хворів.

Є люди, яких навіть незнайомці легко впізнають на дитячих фотографіях. Серафим Огнівець був саме таким. За виразні блакитні очі, що із цікавістю і захватом зустрічали кожен новий день, бабуся Грітьє ласкаво називала онука «libelle» — бабка. З роками цей по-дитячому відкритий погляд лишався незмінним. Його неслухняне волосся мало пісочний відтінок і сягало майже до плечей. Брови — як у матері: широкі, темно-коричневі, прямі, з кутиками, що ледь розліталися урізнобіч, — надавали обличчю надто серйозного, зосередженого вигляду. Серафим змужнів, зростом обігнав батька. Але все одно нагадував того рухливого, неспокійного хлопчиська, за яким було неможливо встежити.

Поза всяким сумнівом, успадкувавши не лише характер, а й риси зовнішності бабусі-голландки, Серафим був гарний. Неправдоподібно гарний. Настільки гарний, що в його вроді було щось штучне, рукотворне. Щось, що мигцем помічаєш в античних статуях із їхніми бездоганними пропорціями, нездатними втілитися в живому людському тілі.

— Що за… — Серафим ще не зовсім прокинувся, а тому був заскочений зненацька, коли його повіки, повторюючи рухи незнайомки зі сну, накрили маленькі долоні.

— Пробач, я налякала тебе? — Софія поспішно прибрала руки від обличчя брата, але той спіймав її зап’ястки й, закинувши голову, сонно всміхнувся.

— Не налякала. Просто я не чув, як ти увійшла. Мабуть, задрімав ненадовго.

— Ненадовго, значить? — Софія злегка розкуйовдила його волосся і поглядом вказала на стос конвертів, перев’язаних мотузкою. — Я принесла це годину тому. І, не повіриш, мала задоволення споглядати в кріслі сонну постать, підозріло схожу на тебе. Хотіла розбудити, але ти так зворушливо пускав слину по підборіддю…

— Соню.

— Тобі не здається, що наші батьки назвали «сонею» не ту дитину? — Софія обійшла його крісло, умостилася на краю письмового столу.

— Мені здається, що ти вигадуєш, — буркнув Серафим, але про всяк випадок швидко провів долонею по підборіддю, витираючи його. — Стільки листів. Це все прийшло сьогодні?

— Сьогодні. Разом із гарячими прокльонами від листоноші, якому щоразу доводиться пхатися сюди на велосипеді.

Серафим усміхнувся, узяв ніж для листів із незручним руків’ям у формі виноградної лози й розкрив найтовстіший конверт. Софія із цікавістю витягнула шию, намагаючись зазирнути до нього. Така була їхня сімейна традиція: усе, що надходило поштою, чи то кореспонденція, чи листівки, чи кілька сторінок рукописного тексту, неодмінно розбирав голова родини. Спершу це був батько. Олексій Михайлович особисто зрізав край кожного конверта, пробігав очима написане й лише потім роздавав адресатам. За його відсутності ці приємні поштові клопоти перебирав на себе Серафим.

Усередині конверта лежав лист, написаний знайомим батьківським почерком. Олексія одразу видавала літера «т», яка виходила разюче більшою за решту і в його виконанні нагадувала похилений хрест. Коли Серафим розгорнув складений учетверо аркуш, на стіл випала засушена гілочка з потьмянілими, але все ще запашними аметистовими суцвіттями.

— Лаванда? — Софія дбайливо підняла крихке стебло, покрутила в пальцях.

— «Манстед», — уточнив Серафим і трохи підвівся в кріслі, щоби понюхати рослину. — Досі пахне.

Письмовий стіл прикрашав декоративний крук із клена, вкритий чорним матовим лаком. Софія вклала гілочку в його напіввідкритий дзьоб. Їй подобалася лаванда. Не стільки запахом, скільки чаклунським фіолетовим кольором — дивним, якимось штучним, суперечливим, водночас урочистим і похмурим (хоч весільну сукню такою роби, хоч оббивку труни). Цей колір здавався містичним. А містика в усіх її проявах — у романах, кінофільмах, казках про мстивих привидів і чудовиськ, що нишпорять під мостами біля самої води, — була й лишалася головною пристрастю Софії, невичерпним джерелом її натхнення. Як колись влучно зауважив Марек, у її віці мала ж бути хоч якась пристрасть.

Кумедно, але такі близькі між собою Софія і Серафим ставилися до подібних речей діаметрально протилежно. Серафим явно перейняв раціоналізм і прагматичність предків по голландській лінії. Зібраний і не за роками розсудливий, він примудрявся знайти просте пояснення всьому на світі. Софія ж, тепліша й емоційніша, часто грішила тим, що вбачала «чудесне» в простих речах і багато що брала на віру.

— Що пише батько?

— Про рідкісні сорти винограду, які він має намір вирощувати тут. Він певен, що в нашому кліматі вони чудово приживуться. Навіть краще, ніж на своїй рідній землі. — Серафим витягнув із конверта кілька фотографій, складених щільно й ледь злиплих між собою, мов нова колода гральних карт.

— А ти що думаєш?

— Думаю, батько має рацію. Я читав про цей сорт. Він невибагливий, дає перші грона через рік після посадки. Запашний, як «лакрима». Але смак ягід своєрідний, треба поміркувати, як правильно його розкрити. — Він задумливо потер підборіддя, поглядом вказав на перший знімок і простягнув його сестрі. — Дивись, яке гарне гроно. Що скажеш?