Help Me!

   Яскраво-жовте весняне сонце припікало землю після холодів, і під його прямими променями ставало нестерпно спекотно. У повітрі ще не було повного відчуття весни та прийдешнього оновлення, адже ночами повертався холод.

   Не висохлою від дощів бруківкою, перестрибуючи невеликі калюжі, а іноді й потрапляючи прямо в них, біг юнак, начебто за ним гналися. На ньому був довгий плащ невиразного сірого кольору. Червоний, як кров, шарф затягував худорляву шию, і від цього бліде обличчя в окулярах здавалося ще блідішим. Крім того, обличчя молодого чоловіка зберігало якийсь відбиток занепокоєння і мучеництва, та й уся його кістлява фігура свідчила про те, що він не може похвалитися здоров’ям.

   Біля ліхтарного стовпа він незграбно спіткнувся, обхопив його тонкими, як гілочки, руками та мало не впав. На вулиці цього дня було безлюдно: працівники давно перебували на роботі, домогосподарки — на ринку. Тільки в уже відчиненому літньому кафе, біля якого мало не впав молодик, сиділо кілька відвідувачів.

   Повна дама, а-ля мадам Грицацуєва [1], запихала омлет у свій маленький, яскраво нафарбований червоною помадою рот. Суб’єкт незрозуміло-південної національності попивав каву з коньяком і курив товсту сигару, витріщаючись на пишний бюст дами, сподіваючись на щось своє, непристойне. За стійкою сиділа офіціантка, молода блондинка зі втомленою зовнішністю. Вона одразу пожвавішала і вийшла подивитися на піруети юнака біля кафе.

— Куди квапишся, красунчику? Дивись не забийся! — гукнула офіціантка юнаку.

— Так-так, дякую, — пролепетав хлопець, обтрушуючись, і вказав на найближчий столик. — Можна?

— Звичайно, сідай! Кава, чай? Пиво?

Молодий чоловік несміливо сів на стілець.

— Ні-і-і,— протягнув він,— я не п’ю!

— Взагалі, не п’єш? Пити треба — шкіра буде кращою. А то глянь на себе: зелений весь, якийсь нездоровий, — зіронізувала офіціантка.

   Вона жваво труснула перед собою рушником і засунула його в кишеню фартуха:

— Тоді, може, воду без газу?

— Так-так, саме воду! І без газу, — пробелькотів у відповідь молодик, знімаючи окуляри й потираючи очі.

— Ти що, привида побачив? Він гнався за тобою?

— Саме привида! Наче привид, але не привид, — хлопець плутався в словах і тремтів.

— Та що з тобою? Розкажи! Може, чим допоможу? — не вгавала офіціантка.

— Я не знаю… Все так заплуталося… Ви не зрозумієте! Що тут розказувати? — знову нерішуче промимрив він.

— Розповідай, розповідай усе, як є! Раптом твоя проблема і яйця виїденого не варта, — наказала офіціантка тоном обізнаної людини.

   Протерши вимиті склянки насухо, вона принесла дві склянки води й присіла за столик до молодика.

— Я краще піду, — відпекувався хлопець, намагаючись підвестися, — і так день зіпсовано.

— Ні, ти розкажи мені, що в тебе сталося, а потім іди куди хочеш, — наполягала цікава офіціантка.

— Добре, — здався хлопець. — Що лишається робити...

— Розкажеш — я тобі пораджу, звичайно! Адже в нас «країна рад», тому поради я всім роздаю безплатно.

— Гаразд, слухай... Це почалося вчора. Я був удома. Мешкаю я в сьомому номері на Соборній вулиці. Ти ж знаєш, тут недалеко.

— Знаю, знаю, де ви мешкаєте. І маман твою знаю, її ще чорна машина на роботу забирає, ой, гарна машина! — вона замріяно кліпнула очима з темними стрілками.

— Так, забирає. Так ось, сидів я вчора вдома... А в нас недавно ремонт закінчили, і всі залишки будматеріалів і банки з-під фарби будівельники залишили прямо в коридорі. Ну, думаю, треба їх у підвал знести, не місце всьому цьому у квартирі. Взяв ключі від підвалу і пішов донизу, щоб відчинити його.

   Хлопець перевів подих і продовжив:

— У підвал у нас ведуть широкі сходи. Знаєш, підвали в старих будинках — як хороми. Раніше там склади були… Спустився донизу. Чую таке тихе урчання гортанне з-за дверей. Я розлютився, але підвал відчинив, увімкнув світло і бачу: лежить кіт, чорний-пречорний, а в роті в нього чи то миша, чи якийсь інший предмет застряг. І він чи то скиглить, чи то гарчить, завалившись на бік. У підвалі морок, видно погано, бррр, стало страшно навіть: раптом він скажений і кинеться в мій бік. А може, у нього вірус якийсь котячий? — після цих слів молодик розкашлявся так, ніби котячий вірус його вже заразив.

— Жах, ці нещасні бродячі тварини! — пародіюючи голос молодого чоловіка, сказала офіціантка і, наче маленька дівчинка, манірно притиснула руки до щік.

— Я довго не наважувався, але потім проскочив під стіною вглиб підвалу, до свого сараю, і відчинив його. Збирався вже вискочити за будівельними матеріалами, що залишилися у квартирі, але кіт ворухнувся і перегородив мені шлях своїм тулубом. Я трохи почекав, а потім все ж таки зважився і проскочив під стінкою повз нього на вулицю. У мене серце вилітало від страху та огиди. Вискочив я з підвалу, віддихався у квартирі — і знову спустився... Загалом, мені довелося винести в підвал весь будівельний мотлох, щоразу проскакуючи повз бідну тварину, що корчилася в конвульсіях!

— О, жах! — підтримала офіціантка, знову закотивши очі з чорними стрілками.