2

Сольме спала у своїй кімнаті. Уві сні вона здається вже сотий раз переживала ту фатальну зустріч. Його злість і ненависть, після її відмови коритися йому, тиснули на грудну клітку, холодною рукою стискало горло. Біль від втрати своїх дарів. Жалюгідне існування в образі кісен... голова металася по подушці, розтріпавши волосся, сльози скочувалися зі щоки, перетворюючись на перли, глухо стукаючи по підлозі розсипалися біля сплячої дівчини.

— Сольме, Сольме, — тихий оксамитовий голос намагався витягти з обіймів кошмару. Достукатися до її свідомості. Тепла рука трохи стиснула долоню дівчини. Сольме різко прийняла сидяче положення. Глибоко дихаючи, її тіло потроху звільнялося від спазму, дозволяючи зітхнути глибше.

— Сольме, тихіше, все добре, все добре. — поряд на підлозі сидів Лідо, його погляд був трохи розгублений.

— Ти як сюди потрапив - ледь вимовила дівчина, її голос зараз нагадував шелест гальки.

— Дивно ставити питання демонові, як він міг потрапити куди йому заманеться!

— Треба наклеїти амулет, — промовила дівчина. Її голос потроху відновлювався. Вона обережно звільнила руку із долоні Лідо, і потягла обома руками ковдру вище до підборіддя.

— Думаєш, допоможе?

— Не впевнена, але спробувати варто. — Сольме дивилася на демона, який звільнивши руки, почав збирати перлинні сльози.

— Як довго ти тут? Минулого разу тебе не було в кібані. Хоча це було близько трьох місяців тому!

— Хіба тривалість перебування в цьому місці, щось може змінити?

— Якщо не тривалість? То що? Що може повернути тебе на справжню? Звільнити від ув'язнення в цьому місці?

— Мені не сказали, що мене може звільнити. Тільки вибір, що був поставлений переді мною, ще гірше за полон у кібані. Найкраще померти тут. Зникнути у цьому світі, чим погодитись.

— Я зроблю все, що б ти не зникла. - Демон взяв руку Сольме і висипав зі своєї зібрані перли.

— Не розкидай. Таке багатство викликає заздрість у людей. А взнай вони що ти ними плачеш, боюся вчинять гірше за найстрашніших демонів. До світанку залишилося ще трохи. Постарайся відпочити. Лідо розчинився в повітрі, залишаючи за собою примарний серпанок, який зник розчиняючись у повітрі. Він демон. Але чомусь поруч із Лідо їй спокійно на душі.

— Ти знову тут? — демон, як завжди, несподівано з'явився поруч на даху. Вже другий місяць майже кожен день він з'являється біля Сольме. Про його візити не знають у кібані. Не завжди німфа може сама його побачити. Лише сліди його візитів. Прокидаючись знаходить поруч із собою букет квітів, стиглий персик, або тонкої роботи віяло для її нового танцю. Він не тисне своєю присутністю, а м'яко нагадує про себе дбаючи не нав'язливо. Тільки кожний повний місяць, три ночі поспіль він намагається не залишати її одну, складаючи компанію у спогляданні нічного світила.

— Не все ж тобі однією милуватися місяцем. — демон присів поруч, поправляючи своє темно-синє вбрання, з вишитими квітами сріблястою ниткою, немов зірки на темному небі.

— Це тобі. — Сольме простягла невеликий пакунок.

— Що це? — Лідо розгорнув подарунок, і його погляду постала картина, намальована майстерним художником. На полотні виблискувала річка, що впадала в море, виднілися гори, що заросли деревами. І все це висвітлював великий круглий місяць. Такий був зараз на небі.

— Хто художник? — демона дуже зачепило це полотно. Наче дивлячись на нього, він бачив очима німфи її рідне джерело, будинок. 

—  Це я малювала. Хотіла залишити тобі щось на згадку про себе. — Сольме не могла подивитись демонові в очі. Вона відчувала, що її година наближається. Давати хибну надію і зникнути? Німфа не могла так вчинити з Лідо.

— Ти прощаєшся зі мною?! Чому ти не хочеш мені розповісти, що сталося? - Лідо повернув німфу обличчям до себе, обхопивши його своїми долонями. — Я готовий перетворитися на порох захищаючи тебе!

— Я не боюся зникнути! Але не хочу, щоб ти постраждав! — сльози заблищали в очах Сольме. Лідо не міг себе більше стримувати, накриваючи губи, ніжним поцілунком, що переростає в пристрасть. Підхопивши Сольме на руки, демон переніс їх до кімнати німфи, залишаючись непоміченими для оточуючих. Її сукня як і одяг демона плавно спускалася на підлогу зісковзуючи з оксамитової шкіри закоханої пари. Демон обсипав обличчя німфи поцілунками, спускаючись до ключиць і грудей, розпускаючи її густе, довге волосся.

М'яко уклавши Сольме на ліжко, Лідо продовжував насолоджуватися тілом, ароматом коханої. Обсипаючи її поцілунками та пестощами. Вона відповідала взаємністю потопаючи у його обіймах. Поцілунки були ніжними і глибокими, рухи назустріч один одному, шелест шовкового простирадла. Тепер вона знала точно. Ніколи в цьому світі її душа і тіло не належатиме Імуги*! Адже вона належить Лідо, настирливому лису. До світанку залишалося всього нічого, Сольме розбудила демона, що заснув, і посилаючись на те, що його можуть побачити спровадила з кібану. Обіцяла чекати його на даху цієї ночі щоб помилуватися місяцем.

                                                                              ***

— Яка твоя відповідь? — Імуги з'явився одразу після відходу Лідо. Вона відчувала наближення цього змія. Хвилювання і страх заповнювали її тіло, огортаючи холодом.

— Не змінна! — ще з більшою впевненістю, ніж раніше, відповіла німфа. — Я не буду тобі належати!

— Залишаючи тебе тут, я сподівався, що ти зрозумієш урок. Побачивши весь жаль існування нікчемних людей, і зрозумієш що кохання не існує. Тільки похіть, зиск. Світом правлять ті, хто багатший, сильніший, могутніший.

— Кохання існує! Благородство та турбота! Навіть тут її можна знайти.

— Любов, кохання? Ти вже остаточно скотилася до того, що закохалася в людину?

— Не має значення, хто він людина, чи вища істота! Любити можна, якщо почуття взаємні.

— Значить, я не удостоєний твоєї любові? — по шкірі Імуги брижами виявився візерунок луски, а нігті на руках перетворилися на пазурі.