Глава 5

Абсолютно безапеляційним тоном, батько відправив Алізею спати й наказав капітану Ренселу з’явитись в його кабінет. Будь-які спроби доньки щось довести чи пояснити розбивались об непробивну стіну батькового гніву. Й, схоже, весь цей гнів мав вивергнутись на її головного охоронця. Вона спробувала прорватись слідом за капітаном до кабінету, але двері буквально захряснули перед її носом.

Її незмінна няня, точніше, вже скоріше компаньйонка – дьєра Майвері Кейл – жінка п’ятдесяти двох років, але ще досить моложавого вигляду, злякано потягнула принцесу до її покоїв:

– Ваша Високосте! – тихо шепотіла вона, заштовхуючи дівчину до кімнати. – Краще вам завтра поговорити з Його Величністю. Зараз він точно не в гуморі.

Алізея різко розвернулась до неї й втупилась пронизливим поглядом в обличчя:

– Він на вас кричав?

Жінка потупила очі й непевно мотнула головою:

– Просто хотів з’ясувати – куди ви зникли.

– Зрозуміло, – сердито підтиснувши губи, тупнула ногою дівчина. – Значить, кричав.

– Ваша Високосте… – винно кліпнувши очима, хотіла щось додати няня, але затнулась, ніби боячись сказати зайве.

– Не треба, дьєро Кейл, – і без слів зрозуміла її Алізея. – Я знаю, що моя витівка обійшлась вам батьковими криками й, можливо, погрозами, – помітивши, як волого зблиснули очі жінки, дівчина обійняла її й прошепотіла: – Обіцяю, що більше не підставлю вас, Майвері.

– Ваш батько боїться за вас, – погладила її по голові жінка.

– Я знаю, – сутужно зітхнула принцеса. – Але це не дає йому права переступати межу.

– Він – король.

– В першу чергу він – людина! – обурено пирхнувши, Алізея озирнулась на двері, все ще маючи надію прорватись до батькового кабінету.

– І все ж, краще вам поговорити з ним з ранку, – збагнувши намір принцеси, няня обійняла її за плечі й повела до спальні.

Не встигши прокинутись, Алізея нашвидку одяглась й помчала до батька. Той, як завжди, вже працював в кабінеті, а в куту сидів Мерчик й складав у стопки золоті монети, щось записуючи до прибуткової книги.

Цього разу батькове привітання було досить прохолодним. Розуміючи, що його гнів так і не розвіявся за ніч, дівчина плюхнулась у крісло навпроти й смішливо поморщилась:

– Нічого ж не сталось!

– А ти хочеш дочекатись, коли станеться? – буркнув він, не відриваючись від якогось листа.

– Дьєра Кейл ні в чому не винна: я сама попросила її ночувати в окремій кімнаті. Оскільки я – не маленька дівчинка!

– Вона мала узгодити це зі мною! – ляснув долонею по столу батько.

– Я просила її цього не робити! – стукнула й собі кулаком Алізея. – А вона не може мені суперечити! Вона просто виконувала наказ!

– Ти хотіла сказати – прохання, – з’їдучив король.

– Ні, тату! – перекривила його інтонації донька. – Ти краще за мене знаєш, що з вуст таких, як ми з тобою, кожне прохання звучить, як наказ. Тому, не плутай мене! І не смій чіпати мою няню!

– Може, ти хоча б тоді навчишся думати про наслідки? – якось підозріло примружив очі король.

– Ти не звільниш її! – підскочила з крісла дівчина й, спершись долонями на стіл, погрозливо нависла над батьком. – Тільки спробуй!

– Алізеє! – підвівся й ле Рандар, гнівно втуплюючись в очі доньки. – Не забувайся!

– Тобто, зараз я навіть не донька тобі?! – обурено пирхнувши, Алізея відійшла від стола й присіла в глибокому реверансі: – Перепрошую, Ваша Величносте! Можу я дізнатись, чим завершилась ваша розмова з капітаном Ренселом?

– Його розжалувано й відправлено на кордон ліквідувати прориви порідь мороку, – кожне слово вилітало з нього, ніби жало.

– Що?! – світлий образ батька змерк в її очах остаточно. Це вже були не кілька невеликих темних плямочок – це здавалось суцільною темрявою. – Він постійно був зі мною! Він не порушив нічого зі своїх обов’язків!

– Найголовніший його обов’язок – запобігати будь-чому подібному! – гаркнув на неї батько. – А ти, можливо, нарешті, навчишся думати перед тим, як щось утнути!

– То ти збираєшся карати мене тим, що каратимеш всіх, хто не здатен протистояти мені?! – від злості в очах Алізеї спалахнуло зелене полум’я некромага й цілий стос аркушів на робочому столі перетворився на купку попелу, котрий вона в одну мить розвіяла й з викликом подивилась на батька: – Ти нічого не зміг з цим зробити! А вони, мабуть, були важливими. То, може, покараєш себе?!   

– Алізеє! – остаточно розізлився ле Рандар, котрий в принципі ніколи не кричав на доньку, але цього разу страх за неї відтіснив його принцип.  

– Щось не так? – насмішкувато вишкірилась вона на батька. – Збились всі рахунки! – книга, в яку Мерчик записував підрахунки, спопелилась також й розлетілась попелом по кабінету під розпачливий погляд булькатих очей скелета. – А тепер подумай, як і чому ти не зміг все це попередити?!

Усвідомивши, що вся його робота пішла прахом в повному сенсі слова, Мерчик зірвав з голови корону й брязнув нею об підлогу. Потім ображено тицьнув кістлявим пальцем в принцесу й гордо поторохтів кістками на вихід.

– Ти збожеволіла?! – окидаючи ошелешеним поглядом влаштований Алізеєю розгардіяш, ле Рандар, здається, вперше усвідомив, що дитячі витівки донечки були просто щастям у зрівнянні з тим, що його очікувало надалі, враховуючи її характер і здібності.

– Ні, тату! – рушила до дверей і вона. – Порозумнішала! Але тобі від цього легше не стане!

Хряснувши дверима, Алізея наздогнала Мерчика й потягнула на подвір’я, де Гарбо вже виводив на скрипці якусь приємну мелодію, і принцеса, присівши в реверансі перед скелетом, смішливо кивнула йому:

– А запроси мене на танець!

Мерчик злякано мацнув свій гладенький череп й хотів вже бігти назад за короною, але дівчина вхопила його за кістляву руку:

– Та до мороку ту корону! Вона мене тільки бісить! Танцюємо так!

Відновивши знищені документи, ле Рандар вийшов у коридор й наблизився до вікна: його донька заповзято кружляла зі скелетом по внутрішньому подвір’ю замка, здіймаючи опале листя легкими золотавими вихорцями. Танцювала, ніби з якимось надривом, але навіть надрив цей був досконало граційним. Важко зітхнувши, король подумав, що час шукати їй нареченого, поки вона не стала ще нестерпнішою.