Глава 4

– Ваша Високосте! – докірливий і водночас обурений голос капітана її особистої охорони враз позбавив будь-яких сумнівів щодо особистості вправного рятівника принцес від падіння. – Такого я від вас не очікував!

– Свята наївність, – приймаючи вертикальне положення, буркнула собі під носа Алізея.

Але її почули:

– Ви уявляєте наслідки?! – вночі чорні та ще й розгнівані очі Ренсела здавались просто безоднею.

Таким сердитим свого головного охоронця вона ще не бачила:

– Мене позбавлять титулу? Яке щастя! Нарешті хоча б зітхну полегшено.

– А хто сказав, що вони будуть для вас? – ошелешив її капітан, дивлячись як на малу вередливу дитину.

От це порівняння з дитиною дратувало страшенно! Хоча, про наслідки для тих, хто її охороняв вона дійсно не подумала, тож, не так вже був неправий Ренсел. Нервово покусавши губу, Алізея здійняла на свого охоронця винний погляд:

– Якщо ми швидко все зробимо й повернемось до настання ранку – тато ні про що не дізнається.

– Справді? – все ще похмуро дивився на неї капітан: – В замку п’ятдесят воїнів гарнізону й охорона, що прибула з вашим батьком. Десятеро зараз на чергуванні. А капітан варти зник. Гадаєте, Його Величності ніхто не доповість про це?

Про такі наслідки вона не задумувалась. Ніколи. Для неї її витівки завершувались лиш довгими лекціями татуся й додатковими заняттями: танці, етикет – все, що має знати порядна принцеса й від чого її вже нудило. А от чим відбувались ті, з-під чийого нагляду вона вислизала, Алізея не цікавилась, думаючи, що отримала на горіхи лиш вона, як головна винуватиця. Та, схоже, все було далеко не так.

– Капітане Ренсел, – винувато шморгнувши носом, принцеса взяла його за руку, начхавши на всі правила клятого етикету, – обіцяю, що більше ніколи не утну нічого подібного. Правда! – заповзято мотнула вона головою, помітивши його відвертий скепсис. – Але зараз я маю піти за своїм провідником. Це дуже важливо.

Офіцер кинув погляд на «провідника»: гарбузоголовий стояв трохи осторонь й щось тихенько награвав на скрипці, зберігаючи вічно усміхнений полум’яний вираз. Ренселу доводилось чимало стикатись з різними нелюдями й страхітливими монстрами, але такого він ще не бачив:

– Хто він?

– Посланець, – не надто охоче відповіла дівчина.

– Від кого? – звісно, що задовольнятись цією короткою відповіддю ніхто не збирався.

І от що на це відповісти? Хоча, який сенс тепер щось брехати?

– Від мами, – ще більше похмурилась Алізея.

Але стати похмурішою за капітана їй все одно не вдалось:

– З чого ви взяли, що він від вашої матері?

– Записку було написано її почерком, – поки що всі аргументи здавались їй достатньо переконливими. – А посланець грав колискову, котру мені наспівувала мама.

Ренсел аж застогнав:

– Ви не можете бути такою безпечною! Будь-який більш-менш сильний некромаг, роздобувши хоч якусь річ вашої матері, видобуде з неї всю інформацію, з якою ця річ стикалась! Ви ж маєте це знати!

Вона знала. Але варто було побачити мамин почерк, як забула про всі перестороги. А колискова повністю її переконала: хіба можна через якусь річ почути музику?!

– Річ відтворює картинки, але не звуки, – все ще сподівалась щось довести Алізея.

– Звуки можна підслухати під дверима.

– Це було давно! – в її голосі бриніли сльози. Від образи. На життя. На несправедливість за вкрадені роки материної ласки, котрої їй так не вистачало. На постійну необхідність бути на сторожі. – Якщо хто й чув – вже забув давно!

– Сильний некромаг витягне й зі спогадів, – продовжував обрубувати останні паростки її надії Ренсел. – І це ви також знаєте.

– Знаю! – з викликом в очах, майже крикнула дівчина. – Але ж треба ще й знати, де шукати!

– Щоб усунути вас від трону, повірте, підуть на що завгодно – надто висока ставка!

– Я на нього й не хочу, – дивлячись на капітана з-під лоба, сердито процідила Алізея.

– А це нікого не цікавить: поки ви існуєте – ви є спадкоємицею трону. Єдиною, – припечатував її фактами Ренсел.

– Але я певна, шо це мамин посланець! – з надривом у голосі й сльозами на очах, принцеса тупнула ногою й, розвернувшись, рушила до дивного провідника, але капітан встиг перехопити її за стан. – Відпустіть! – спробувала брикатись Алізея, але її скувало закляттям. – Та як ви смієте?!

– Смію! – відтягуючи принцесу від гарбузоголового, підхопив її на руки капітан. – В мене є особистий дозвіл Його Величності – застосовувати до вас помірну силу.

А це вже було занадто! Її любий татусь вирішив, що з нею можна ось так?! Просто хапати в оберемок й тягнути, як якийсь сніп?! Від злості Алізея кинула всі сили, щоб зірвати з себе закляття і, як тільки це вдалось, різко смикнулась й вирвалась з рук Ренсела, котрий не очікував, що вона зможе зробити це так швидко.

Тепер закляттям пожбурила вона, оповиваючи себе непроглядним мороком: вона мала бачити все, а її – ніхто. Проте, схоже, щось пішло не так і в цій темряві не бачила навіть вона. І не чула. Жодного звуку.

– Ренселе? – покликала про всяк випадок, але відповіді не було. – Капітане!

Та її вкутувала чорна моторошна тиша, від якої шкірою протупотіли перелякані мурахи, ховаючись десь в районі п’яток. І гарбузоголового не було видно, хоча його голова аж палахкотіла вогнем зсередини. Ні, ну, вона не таку темряву просила! Якщо бажання виконуються ось так – то краще б вже не виконувались зовсім!

Але якийсь звук все ж з’явився: ніби хтось йшов м’якою плавною ходою. Потім почало з’являтись світло. Ні, морок не зник, лиш крізь нього пробивався якийсь промінчик, поступово збільшуючись, й за хвилину він вже скидався на обриси людини, що світилась зсередини. Та варто було їй наблизитись, як сяйво притлумилось й Алізея побачила золотоволосу красуню з невимовною тугою у великих бірюзових очах – найріднішу у світі людину.

– Мамо… – ледь змогла прошепотіти й на ватяних ногах кинулась до неї, але жінка в одну мить змістилась в бік, застережно виставляючи перед собою долоні.