Глава 3

По кімнаті стрибав вже знайомий незнайомий гарбуз, а за ним, торохкочучи кістками, ганявся Мерчик. А вже за ними вихорцями носилось жовтогаряче осіннє листя й пелюстки хризантем. Ті двоє так захопились гонитвою, що зовсім не помічали дівчину, котра так і завмерла, підпираючи собою двері й витріщаючись на цю компанію.

– Стій! – нарешті оговтавшись, Алізея жбурнула знерухомлювальним закляттям в гарбуза, але той так швидко промчав повз неї, що влучила вона у скелета.

Жалібно ляснувши щелепою, Мерчик так і вкляк перед дівчиною, застигши на одній нозі й занісши другу. Його булькаті очі ображено дивились на неї і її марні спроби поцілити у невгамовний овоч, що продовжував стрибати, поки не підстрибнув на підвіконня й шугнув униз, а за мить звідти вже линула приємна й трохи сумна мелодія, котру хтось майстерно виводив на скрипці.

Алізея кинулась до вікна: біля самої стіни, що сторожко охороняла спокій замку, стояв чоловік з… гарбузом замість голови. Його прорізи-очі палали вогнем так, що навіть товстий шар опалого листя під його ногами вигравав всіма барвами осені. Він стояв, наче ховаючись в тіні листопаду, котрий щедро сипав на нього своє золото з гілок величезного ясеня, а скрипка в його руках співала, мов жива.

Мелодія лилась та заповнювала все довкола, змушуючи бриніти собою навіть прохолодне повітря. Здавалось, й примарне місячне сяйво музичило нею, заливаючи звуками весь простір і запрошуючи до танцю, в якому вже кружляло золотаве листя. Щось щемливо кольнуло під серцем, висмикуючи непроханий спогад: це була мелодія колискової, котру їй наспівувала мама…

Сльози непроханими краплями скотились щоками дівчини й шурхітливо впали на підвіконня, привертаючи її увагу до маленького клаптика паперу. Букви несподівано сяйнули синім вогнем, даючи змогу прочитати написане: «Сонечко моє! Я так за тобою скучила! Йди за ним – він проведе тебе. Мама». Як тільки послання було прочитано, лист розтанув, наче й не було його. Безслідно…

Це був її почерк! Алізея впізнала б його серед сотень інших! Та, навіть, якби й хтось підробив, була ще колискова, а про неї знав хіба тато. Не роздумуючи, дівчина кинулась до шафи: бігти кудись по ночі в сукні – було не найкращим варіантом. Швидко переодягнувшись в костюм для верхових прогулянок, вона рушила до вікна. Озирнувшись, спіймала на собі докірливий погляд Мерчика й похитала головою:

– Постоїш закляклим, бо ж одразу до тата кинешся доповідати! Вимахуватимеш своїми кісточками, поки він сюди не примчить. Тому, стій!

Як же їй зараз була потрібна темрява! Суцільна! Щоб ніхто не побачив. Обережно перекинувши ногу через підвіконня, Алізея відшукала нею виступ й перекинула й другу. Їй не вперше було тікати зі своєї кімнати таким чином: інколи хотілось вислизнути з-під невсипного контролю батька, коли він приїжджав сюди, або ж – голови її особистої охорони капітана Ренсела, котрий, здавалось, навіть її думки чув на відстані – так швидко реагував на кожну втечу.

От і зараз: не встигла зістрибнути, як чиїсь дужі руки перехопили її за стан. Не треба було й озиратись – запах терпкого ялівцю з солодкою шавлією важко було сплутати з якимось іншим.

– Далеко зібрались, Ваша Високосте? – м’який приємний оксамит його голосу наче вкутував собою, занурюючи до своїх глибин й позбавляючи можливості рухатись.

– Капітане Ренсел! – приглушено рикнула Алізея, побоюючись, щоб не почув ще хтось. – Вам не здається, що ваші руки знаходяться там, де не мають перебувати?!

– Перепрошую, Ваша Високосте! – впевнившись, що дівчина твердо стоїть на ногах, відпустив він її, але не повністю – за руку таки вхопив. – Я лиш піклувався про ваше безпечне приземлення.

– Як бачите, я цілком безпечно приземлилась! – сердито сяйнула вона на нього своїми яскраво-бірюзовими з сірим обідком по райдужці очима. – Можете відпустити!

– Обов’язково відпущу, як тільки ми повернемось в замок, – не надто церемонячись, він потягнув її вздовж стіни.

Алізея розпачливо озирнулась: поки вона сперечалась з Ренселом, затихла музика й зник скрипаль. Та, схоже, що все затихло ще раніше – тільки-но під вікнами з’явився цей невсипущий охоронець! Але відчуття потойбічної присутності все ще було. І, якщо капітан зараз затягне її до замку, вона втратить єдину можливість побачити ще хоча б раз свою маму!  

– Дайрене! – різко зупиняючись, Алізея вперше назвала його за ім’ям.

Офіцер й сам завмер, ошелешено озираючись. Високий, статний, з чорним хвилястим волоссям й такими ж чорними, мов ніч очима, він дивився на неї якимось дивним поглядом, котрий вона вже не раз на собі ловила, але чоловік завжди швидко його відводив. Зараз же… А зараз їй доводилось йти на хитрість – сам напросився!

Звівшись навшпиньки, Алізея поклала вільну руку на кремезне чоловіче плече й потягнулась до дуже, як вона раптом відмітила, привабливих губ цієї постійної перешкоди на шляху до її свободи. Рівень ошелешення Ренсела зріс невимовно, а вираз обличчя свідчив про шалену бійку думок, що чубились, мабуть, в його голові. Цього було достатньо, щоб він на якусь мить втратив контроль, й вона спритно висмикнула руку з його хватки, одночасно сковуючи тим самим закляттям, що й Мерчика. Й, хоча, цей тип вирветься з-під нього швидко, в неї буде кілька хвилин, аби встигнути втекти.

На щастя, варто було відбігти на пару метрів, як гарбузоголовий знов з’явився, моторошно сяючи своєю полум’яною посмішкою, й махнув рукою, запрошуючи до порталу, що виник просто перед ним. Алізея мчала, мов навіжена – вона мала встигнути! Та, коли вже влітала в сяючий проєм, в спину врізався оглушливий крик:

– Алізеє, ні!

Ну, хоч раз він назвав її за ім’ям, бо оте «Ваша Високосте» вже поперек горла їй стояло, постійно нагадуючи про перспективу стати дружиною якогось занудного короля. Доведе татусь, що колись рвоне до Вільних Земель, як колись Ліара зі своїм чоловіком – там вже не зловлять!

Вона пролетіла портал, мов на крилах, але на виході перечепилась через якийсь корч й полетіла стрімголов на дорогу, щедро всипану камінням. Але чиїсь міцні руки встигли перехопити її раніше, аніж вона здерла свої долоні.