Глава 2

Сердито пирхаючи, Алізея попрямувала до своїх покоїв. Її постійно відправляли до родового замку на свято Відкритого шляху, та ще й під такою охороною, що тікати не мало сенсу: татусь приставив найкращих бойових магів, та ще й одного некромага (щоправда, він навіть їй поступався), але ж не битись з людьми лиш через те, що вони виконують свою роботу! А от втекти тихцем – було б непогано.

Вона вже майже дісталась своїх покоїв, як звернула увагу, що коридором хтось натрусив пелюсток жовтогарячих хризантем й розкидав сухі голівки фізаліса. Алізея простежила поглядом, куди веде доріжка з них, й всередині трохи похололо: пелюстки тягнулись до дверей кімнати, що колись належала її матері.

Чотири роки минуло з того дня, як не стало мами, а Алізея ніяк не могла звикнутись з цим. Просто навчилась займати свою голову чимось іншим, щоб не розплакатись. От в королівському палаці занять вистачало: етикет, танці, спів, віршування, уроки алхімії, некромагії, фехтування. Аби тільки не перетинатись з королевою-мачухою, котра, втративши сина, ладна була задушити її своєю надмірною турботою, тож, заняття були порятунком.

Дівчина наблизилась до дверей материної кімнати: чотири роки вона сюди не заходила, щоб не труїти душу. Не хотіла йти в пустоту, де вже не почути її заливчастого сміху. Не побачити її яскравого погляду. Не відчути жодного дотику. Але зараз… Зараз там хтось був…

Алізея озирнулась на охорону, що стояла в кінці коридору: вони спокійно несли свою варту, ніби нічого не сталось. Але ж хтось розкидав пелюстки квітів! При чому вони були не з тих артефактів, котрі вона власноруч виготовила до свята, хоча в їхній замок жоден невпокоєний дух забрести не міг. Та їй подобалась ця стародавня традиція, за якою для тих, хто не зміг знайти спокій після смерті, готували артефакт з гарбуза, хризантем, фізалісу й свічки, що мала вказати правильний шлях. І таких в коридорі було п’ять! Проте, всі вони були цілі.

Дівчина рушила до вартових, і в цей момент за спиною почувся звук, ніби щось котилось. Вона озирнулась: коридором котився гарбуз! Їй назустріч… А охорона, знову ж таки, не реагувала. При її наближенні, обидва охоронці виструнчились в очікуванні. І гарбуз, докотившись практично до неї, теж… можна сказати, виструнчився, зупинившись.

– В коридорі нічого підозрілого не відбувалось? – почала вона з натяку.

– Ні, Ваша Високосте! – одночасно відповіли ті.

– Зовсім? – Алізея косилась на гарбуза в очікуванні, що його нарешті помітять.

– Нічого, Ваша Високосте! – обидва вже з ледь прихованим подивом подивились на неї. – Щось сталось?

Хотіла б вона знати! Але ідіоткою виглядати теж не хотілось. Або й зовсім божевільною.

– А з квітами по коридору ніхто… не йшов?

– Коридором йшов Його Величність, але квітів в його руках не було, – як би їх не дивувало питання, але відповісти мусили.

Питати, чи не розсипав хтось пелюстки – вже взагалі не мало сенсу. Таке враження, що й квіти, й гарбуза – бачила лиш вона! Залишилось хіба батька витягнути в коридор – що побачить він.

– Дякую! – слабко всміхнувшись, Алізея попрямувала до батькового кабінету, і… гарбуз покотився за нею. – Та, щоб тебе! – вона різко зупинилась, й переслідувач – теж. Великий, помаранчевий, він наче насміхався з неї. – Що ж тобі потрібно? – їй дуже хотілось нахилитись й торкнутись його, але вона помітила насторожені погляди охорони й вирішила спочатку перевірити на батькові – чи побачить він щось?

Татусь, як завжди, сидів за столом й щось писав. Складалось враження, що слово «відпочинок» було в нього рівнозначним слову «неробство». Можливо, саме завдяки цьому сімейство ле Рандарів й було найбагатшим в Таримії – навіть багатшим від королівського сімейства.

– Щось сталось, моя квіточко? – відірвався він від паперів.

– Сталось, тату! – сердито пирхнувши, сперлась руками на стіл Алізея. – Ти приїхав на кілька днів й втік від мене до кабінету! Навіть… – вона затнулась, підшукуючи вагому причину, за якою батькові конче треба було б визирнути в коридор, але не вигадала нічого вагомішого за дитячу забаганку: – …не оцінив те, як я прикрасила замок!

– Я оцінив, моє сонечко! – широко всміхнувся канцлер. – Ти, як завжди, зробила все прекрасно!

– Справді? – недовірливо покосилась вона на батька, знаючи, що єдине, на що він беззаперечно звертав увагу – це цифри! – І що стоїть в коридорі?

Ле Рандар винувато поморщився:

– Зірочко! Я так втомився в дорозі, що… був дуже неуважним, коли йшов сюди. Але я бачив, що все дуже гарно.

– Ти так і не побачиш! – вередливо копилила губки Алізея, розігруючи дитячу образу. – Зате дивитись на всі ці рахунки – ти не втомився!

Сутужно зітхнувши, канцлер вийшов з-за столу й, подавши доньці руку, рушив з нею до дверей:

– Пробач, сонечко! Зараз все виправлю.

Вони вийшли в коридор й Алізея знов вклякла: ні пелюсток хризантем, ні фізалісів, ні навіть нахабного гарбуза тут не було… Дякувати, хоч артефакти стояли на місцях. Батько обійняв її за плечі й поцілував у маківку:

– Чудові композиції! Твої артефакти мали б величезний попит серед жителів Таримії.

– Дякую, тату, – зовсім згаслим голосом відреагувала вона, намагаючись відігнати від себе моторошну думку про власне божевілля.

Але канцлер по-своєму розцінив її інтонації:

– Я не лестю тобі, доню – це правда.

Ну, вона й без нього знала, що святкові артефакти в неї виходили чудові. Навіть фрейліни Її Величності просили зробити для них, а вони аби що собі в кімнати ставити не стали б.

– Схоже, я теж втомилась, – зітхнула вона, так і не дійшовши висновку щодо власних мізків. – Вже пізно – піду спати.

– Доброї ночі, квіточко! – батько цмокнув її в щоку, й вона мало не побігла до своїх покоїв.

Та не встигла переступити поріг, як ледь не верескнула від несподіванки. Хоча, і від страху, мабуть, також…