Глава 1.

– Мерчику! Не махлюй! – сіроока білява юнка попереджувально постукала пальцем по столу.

Скелет навпроти неї, ображено блимнув очима. Так, очі в нього були. А ще – корона на голові й цілком королівська мантія на плечах. Сидячи за шаховою дошкою, він напружено міркував над наступним ходом й, ніби ненавмисне, зачепив своїм кістлявим пальцем коня, зовсім непомітно зсунувши його на частину іншої клітини. І Алізея точно знала, що потім він почне відчайдушно вимахувати своїми кістяками й ляскати щелепами, намагаючись довести їй, що саме на сусідній клітинці кінь і стояв.

Мерчик миттю здійняв руки й поторохтів ними в повітрі, демонструючи свої найчистіші наміри. Кінь так і залишився на двох клітинах одразу.

– Постав його на місце, – тицьнула у фігуру дівчина.

Цілком очікувано, той посунув коня на незаконно захоплену клітину, ніби так і було.

– Я не буду з тобою більше грати! – обурено пирхнувши, дівчина вискочила з-за столу. – Ти нахабнієш просто на очах! Раніше, хоча б нишком це все робив.

– Що за галас? – до кімнати увійшов високий худорлявий чоловік з трохи посрібленим сивиною русявим волоссям. Його дорогий синій редингот* демонстрував високий статус власника, а шестипроменева золота зірка на лацкані позбавляла будь-яких сумнівів щодо особистості канцлера Таримії й, одночасно, короля-консорта* – Тайрана ле Рандара.

– Тату! – дівчина радо кинулась йому на шию. – Нарешті! Хоч буде з ким пограти!

– Раніше тобі подобалось грати з Мерчиком, – канцлер кинув докірливим поглядом на скелета, на що той лиш торохкотливо знизав плечима.

– Поки він не намагався обдурити мене просто в мене ж на очах! – розвернувшись до свого суперника по грі, вона висунула язика, дражливо мугикнувши при цьому. – І взагалі я хочу повернутись до Ріанту – тут нудно.

– Квіточко, – канцлер ніжно поцілував доньку в чоло, – в столиці зараз неспокійно. А тут я певен у твоїй безпеці.

– Давай я зречусь престолу раз і назавжди, – повиснувши на батьковій руці, підлабузницьки всміхалась йому дівчина. – Й на мене більше ніхто не полюватиме.

– Алізеє, – тепер докірливим поглядом вшанували її. – Це неможливо. Ти – єдина спадкоємиця трону Таримії за правом народження. Цього вже ніяк не зректись і всі ті, хто на тебе полюють, прекрасно розуміють: скільки б паперів зі зреченням ти не підписала – кров Таримів у тобі від цього текти не припинить.

– Дуже шкода! – сердито підтиснула губи донька. – Он, Мерчик хоче! – хихотнула вона. – З короною навіть спить.

– На жаль, в його кістках ні краплі царственості, – всміхнувся й канцлер.

– Ти хочеш, щоб мене спіткала доля сина моєї мачухи? – швидко нагадала вона йому події трирічної давнини, коли загадковим чином помер юний король Еліан Четвертий. Хоча, його смерть була загадковою лише для народу – канцлер же точно знав її причини.

– Тебе не спіткає подібна доля, – батько ніжно стиснув доньку у своїх обіймах. – Я про це потурбуюсь.

– Хочу нагадати, тату, що моїх рятівників в нашому світі давно вже немає, – трохи зверхньо кинула вона, кольнувши батькове самолюбство, й випручалась з батькових обіймів. – Й, між іншим, саме завдяки тобі вони втекли до Вільних Земель.

– Квіточко моя, – сутужно зітхнувши, канцлер відійшов до крісла й втомлено впав у нього. – Ти ж знаєш: я рятував тебе.

– А ти також знаєш, що всіх врятувати можна не встигнути, тому, я краще буду як Ліара – полювати на монстрів! – сердито пирхнувши, Алізея несподівано створила крихітну блискавку й розбила нею саме того коня, котрого так нахабно пхав на омріяну клітину Мерчик. Удар поцілив точно в ціль, не зачепивши жодної іншої фігури. Тільки скелет ошелешено ляснув щелепами. – Сам винен! – знов показала йому язика дівчина. – Дякуй, що не в корону!

Вхопившись за поли королівської мантії, Мерчик злякано натягнув її на корону й, безсоромно демонструючи свій оголений кістяк, ображено поторохкотів з кімнати.

– Ти – програв! – кинула йому навздогін Алізея.

У відповідь знов донеслось ляскання щелеп, що мало б означати крайній ступінь скелетового обурення, котре він зазвичай демонстрував – варто його було зловити на спробі обдурити. Одного разу вона навіть корону в нього забрала, але він так жалібно закочував очі й заламував свої кістляві руки, торохкотливо перебираючи пальцями, що Алізеї стало його страшенно шкода, й більше вона на неї не зазіхала – лиш погрожувала. Але на погрози він хотів чхати, хоч і нічим було.

– Алізеє, – зітхання канцлера хіба на вулиці не було чутно, – ти – майбутня королева. Тобі всього шістнадцять років. Які монстри? – ледь не простогнав він.

– Ну, так! – сердито закопилила вона губи. – Це ж Ліарі, коли вона залишилась без батьків, можна було дозволити ганятись за всілякими нелюдями! А своїй донечці ти цього не дозволиш, – дуже неприємним саркастичним тоном обдала батька дівчина.

– Ліарі, якщо ти забула, – сердитись почав вже і канцлер, хоча, зазвичай, з донькою він був дуже м’яким, – на той момент виповнилось двадцять чотири роки! Й вона завершила своє навчання як некромаг!

– Я теж завершила! – тупнула ногою дівчина. – Мерчик тобі не доказ?!

– Навіть говорити про це не хочу! – скочивши з крісла, канцлер вилетів з гральної кімнати й рвонув до свого кабінету, але швидко згадав, що вина там немає, як і в усьому замку.

Відправляючи сюди доньку на період свята Відкритого шляху, щоб їй не стукнуло в голову вештатись вулицями столиці саме тоді, коли там можуть з’явитись купи невпокоєних душ, він потурбувався й про те, щоб в неї не виникло спокуси дістатись заборонених напоїв. Тому, їх тут просто не було! Адже зачинити щось від Алізеї не видавалось можливим. Вона дійсно швидко опанувала силу некромага і всі замки руйнувала просто до їхнього первісного стану – шматків заліза! Такий рівень мала лиш його колишня учениця – Ліара да Міран. Тепер вже ле Фадор.

Тож, заспокоювати нерви треба було чимось іншим: від зілля – задоволення мало, але ефект той самий.