11

- Я аж сама не вірю, що так зорі зійшлись, неділя, а я не на роботі і не після ночі, - раділа Леся, підставляючи обличчя під подих теплого повітря, що солодкувато пахло квітами і випічкою з магазинчику на розі. - Сходимо посидимо на набережній?

- Давай, - погодився Діма і обережно, ласкаво поправив пасмо волосся, що вибилося з її зачіски. - Он яке сонце, - він трохи примружився, підставляючи щоку під теплі промені.

- Пройдемось пішки? - сказала Леся. - Хоч свіжим повітрям подихаю і подивлюсь, де що нового. А то з нашими травматологами світу білого не бачу... хоча наче ще й не сезон. Он, дивись, який прикольний малюнок на асфальті. Вже трохи стерся, а я його тільки помітила.

Діма взяв її за руку, погладив пальці.

Якийсь час ішли мовчки, просто насолоджуючись тишею, сонячним днем і тим, як яскраво зеленіло листя на деревах, як приємно було крокувати в тіні. А тоді Леся спитала:

- Що в тебе нового? Ти обіцяв мені історію. От цікаво, як Жюлі і Білецький - прожили довго і щасливо?

- Так, Франсуа не пошкодував, що погодився відпустити дочку за тридев'ять земель... Микола Білецький відкрив приватну практику в будинку на Катеринівській, Жюлі в усьому йому допомагала… - і Діма повернув голову. – Ми, до речі, якраз можемо пройти тією стороною, будинок зберігся. Ще й щось таке знайоме… - він зробив паузу, замислившись. – В архіві знайшовся дуже вдалий малюнок аквареллю…

- Катеринівська – це ж нинішня Будівельників-третя? Здається, це перший корпус пологового, - радісно відгукнулась Леся. Її очі загорілися ностальгією. -  Я там була на студентській практиці. Прикинь, і я ж стільки разів цей корпус бачила… там і моя бабуся працювала, і тітка, я малою приходила до них на роботу… і коли в школу ходила, сиділа вчила уроки в сестринській…

- Батьки, мабуть, були зайняті, і ти більше була з тіткою? – обережно спитав Діма.

До цього часу вони рідко говорили про Лесину сім'ю: вона якось коротко згадала, що батьки померли незадовго до її випускного, і Діма не розпитував більше, боячись ненароком зачепити за живе.

- Ага, зайняті, - фиркнула Леся. – Скандалами і бійками. І посиденьками з сумнівними знайомими. Так що в мене була серйозна мотивація займатись карате.

Вона кинула погляд на Діму і коротко засміялася, відчуваючи легку іронію спогадів.

Діма знову ніжно погладив її пальці, ніби тихо підтримуючи. Але Леся тут же знов змінила тему: - От тільки давай про це не будемо. Що було, те було. Краще розкажи, як там в тебе справи просуваються?

- Доволі багато впорядкував, недавно надіслав кілька файлів Олені Миколаївні. Вона написала, що її сестра була в захваті від історії знайомства їх предка з дружиною, - з гордістю сказав Діма, трохи випрямляючи плечі. -  Тепер хоче спробувати себе в ролі сценариста.

- А чому б і ні, - Леся посміхнулась з гордістю за нього. - Он скільки у нас в місті локацій для зйомок. До того ж, все своє, рідне, людям буде цікаво.

- Ми от так ходимо цими вулицями, і багато про що навіть не підозрюємо, - Діма глянув на будинок, на стару стіну з темною кладкою, місцями затертою часом. Повз проїхала машина, хтось голосно сміявся на зупинці, і від цього контрасту його думка прозвучала ще тихіше. – Ми з Вітою… це наша вчителька з музики… разом водили шостий клас на концерт в музичну школу. То виявилось, що не всі й здогадуються, наскільки вона стара, хоча в «В» класах багато хто туди ходить на гітару.

- А про пологовий взагалі ніхто не в курсі, - хмикнула Леся. – Я так тільки, чула, як хтось з робочих говорив, що ну мабуть, будівля давня, бо кладка міцна, такої вже хтозна-скільки не роблять. Але крім отого «ну мабуть» - ніякого анамнезу! – вона злегка закотила очі.

Діма засміявся.

- А я зібрав.

- Слухай, а багато там ще про той корпус? – Леся нахилилась до нього. – Аня і Женя з моєї групи ще й досі там працюють, їм таку історію розповісти, в них очі будуть по сто гривень однією монетою…

- Чимало… якщо на дисертацію не вистачить, то на статтю точно, - з радістю відповів Діма. – Жюлі багато писала, як вони з чоловіком відкрили приватну практику, потім до них ще приєднались лікарі… Вона допомагала чоловікові в усіх справах. Влаштовувала вечори і підтримувала зв'язки з місцевим дворянством. Все ж походження відкривало чимало дверей. Вела фінанси…

- Ти диви!  - захоплено вигукнула Леся. - Були ж сильні жінки і тоді. А то такі, як наша старша медсестра, надивляться серіалів і починають повчати: «от раніше дівчат виховували інакше, вчили бути жіночними, ніжними, стриманими, поважати думку чоловіка… раніше такої розпусти не було», - вона передражнила інтонацію літніх пані.

Діма різкувато повів плечем.

- Аякже, не було! Просто багато про що тоді вголос не говорили. А у щоденнику Жюлі є записи про дівчат, яких батьки вигнали на вулицю, бо… як тоді висловлювались… «вони втратили честь».