9

Через кілька днів

…Діма якраз наближався до Лесиного будинку, коли зустрів її, бліду, з червоними очима і набряклими повіками. Вона крокувала втомленою, непевною ходою, і він підхопив її під руку, і Леся майже повисла на ньому. Схвильовано спитав:

- Лесик, як ти?

- Та отак, - видихнула вона. Її холос був хрипкий, наче в неї пересохло в горлі. -  Руки трусяться, як в алкаша. Думала, до цього часу вже встигну додому і хоч пару годин подрімати… а тільки о десятій вийшла.

- Знову ДТП? – Діма обережно обійняв її.

- Нє, - різкувато відповіла Леся. – Піднімемось… розкажу.

У квартирі було тихо і прохолодно. Діма допоміг Лесі роздягнутись і акуратно зняв кросівки з набряклих ніг. На шкірі залишились глибокі сліди. Леся здавлено зашипіла крізь стиснуті зуби. Потім він пішов ставити чайник і спитав:

- Сніданок зробити?

- Та ні, Дім… пізніше. Мені б тільки чаю… і полежати, - і, опустившись на диван, вона простогнала, як поранений звір: - Це було просто м'ясо...

Діма завмер, очікуючи, що вона скаже далі. Але Леся тільки облизала пересохлі губи, і він повернувся на кухню.

Чайник зашумів надто голосно в ранковій тиші.

Він зробив чай, приніс чашки в кімнату, поставив на столик і влаштувався поряд з Лесею. Вона пригорнулась до нього, взяла його за руку, переплітаючи пальці. Її долоня була холодною і трохи тремтіла.

- Я думала, не доповзу, там в коридорі залишусь.

- М?

- Прийшла я на нічну зміну, - почала розповідати Леся, і Діма відчув, що її знову почало тіпати. Плечі дрібно тремтіли. -  Ну, спочатку все майже стандартно - травматологія, рвана рана… - вона говорила швидко, як на зміні, намагаючись втиснути факти. -  Окей, прооперували, вийшла, туди-сюди… куснула шоколадку, перевела дихання. Ургенція у хірургів. П'ять годин на ногах… жінка вже немолода, нестабільна, ще й інтерн асистував… розгубився... нічого, всі разом справились, - Леся прикусила губу. -  А тоді я ледве встигла в туалет і на перекур - гінекологи! Кровотеча.

- Ого!..

Леся криво усміхнулась.

- От і я сказала майже те саме, тільки не так цензурно. Причому, та жінка в нас не так давно була планово, - вона ковтнула повітря. -  Дім, вона порушила всі рекомендації... – і вже тихіше: - Я так боялась, що не витягнемо…

Діма нічого не відповів. Лише міцніше стиснув її руку, відчуваючи, як всередині повільно наростає важке, глухе безсилля.

Леся кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, ніби змушуючи себе зібратись, і продовжила:

- І це ж не вперше і не востаннє!.. лікар рекомендує, пояснює, розповідає про ризики... а вдома починається: «але ж треба зберегти сім'ю», «я не могла відмовити», «жінка повинна», «якщо я буду себе берегти, він піде до іншої», - голос став різкішим, а далі майже зі злістю: - або «свекруха скаже, що я якась не така, проблемна».

Він не знав, що сказати, і тільки обійняв її міцніше. Леся притиснулась до нього і продовжила:

- На минулій зміні майже так само було, на дівчині живого місця нема, а вона просить: «тільки нікому не повідомляйте… у нього кар'єра…» - вона на мить замовкла, ніби задихнулась. – «йому потрібна бездоганна репутація».

- Я бачу, тобі палає… - тихо сказав Діма, притискаючи її ближче. – Я тут.

І раптом піймав себе на відчутті: всі ці слова про кар'єру і бездоганну репутацію він чув і читав не раз.

- Отой з «бездоганною репутацією» приперся на приймальне! – обурено розповіла Леся. - З пакетами з бутіків і крутого ресторану, - вона зітхнула. - В мене аж кулаки засвербіли щелепу підправити. А Семен стоїть поруч і пише мені в месенджері: «не надумай! В щелепно-лицевій не зрадіють».

Діма тихо хмикнув:

- Тобто побитого гопника він тобі вже пробачив?

- Куди він дінеться, - Леся всміхнулась, вже трохи тепліше. – Ми ж майже як рідня… - і злегка повернула голову до нього: -  Ну то що, де моє кулсторі?

- Може, спочатку поспати? – Діма ніжно провів рукою по її волоссю. – У тебе ж була така важка ніч.

- Я по дорозі покурила і випила раф, це ще точно кілька годин сну не буде ні в одному оці. І знала ж, що раф на мене так діє, але якби не взяла, то впала б десь по дорозі. Ну давай! Після такого стресу я заслуговую на казку перед сном.

Діма почав розповідати про те, що дізнався за останні кілька днів. Леся задумливо слухала, а потім сказала:

- Ну справді, порівняно з таким просто різниця у вірі вже не проблема. Про це хоча б можна домовитись.

- В принципі так – коли родичі не були проти, люди якось домовлялись. А ось недавно я дійшов до ще кількох записів Жюлі, - він потягнувся за телефоном. - Це вже десь сорокові роки дев'ятнадцятого століття…

«Ми повернулися з Відня зі скорботою в душі. Досі не можу повірити і змиритися з тим, що батька не стало. Хоч він і прожив довге і щасливе життя - він сам говорив мені, що не всім, з ким він навчався, доля дозволила стільки насолоджуватись радощами цього світу, виростити дітей і навіть побачити внуків. Хтось загинув під час терору, хтось поліг на війні. Він же згасав так само тихо, як жив. Ми з Ніколя і дітьми пробули у Відні півроку, і це були дні, наповнені розмовами, турботою і смутком.