8

Восьмий «В» клас гомонів, як рій бджіл, хлопці й дівчата підібрались активні, а тому Діма запропонував опрацьовувати тему розвитку Європи в другій половині дев'ятнадцятого століття у командах: одні мали створити презентацію про політичні рухи, другі – про торгові зв'язки між країнами, і треті – про освіту і мистецтво. Крім матеріалу з підручника, учні могли спиратись на інформаційні листки з додатковими матеріалами, які він підготував.

Час від часу серед учнів спалахували суперечки:

- Скороти, весь клас засне, поки ти це бубнітимеш!

- Богдан правий, краще тут діаграму…

- А робитиме її хто? Я ще на інформатиці від Екселю втомилась!

Діма проходив між рядами, підсвідома посмішка з’являлась щоразу, коли бачив, як діти намагаються домовитись. І тут він побачив, як хуліганка Ріта передає записку Віті, бідоласі, замученому надто амбітними батьками.

«Го зі мною гуляти. Укрліт потім в мене спишеш».

По всім правилам він мав би зробити зауваження, але, побачивши Вітіну посмішку, на мить відвів погляд, а потім підійшов до Рітиної команди і доброзичливо поцікавився:

- Ну як, все вдається?

Йому згадались власні шкільні роки і те, на які хитрощі він ішов, щоб списати фізику і хімію.

…Після уроку, коли він вийшов з кабінету по каву, його зустріла класна керівничка восьмого «В» і поцікавилась:

- Ну як там мої зірвиголови? Не скаржитесь?

Діма похитав головою.

- Все добре. Працювали. Дуже активні діти.

- Вас вони так поважають, - з легкою заздрістю сказала Людмила Вікторівна, поправляючи окуляри. – Якби ще в мене на німецькій сиділи спокійніше.

- Спробую підкинути їм якийсь тест німецькою, тим більше, спеціалізований клас, буде їм на користь. Хай відчують себе дослідниками.

Він вже по собі знав, якою рушійною силою буває допитливість. От міг би після роботи відпочити, пограти в якусь бродилку – а його тягнуло до музею, сканувати, а потім вдома розшифровувати старі листи і щоденники.

*

«Мені виповнилось тридцять п'ять, і я часто чую, що не виглядаю на свої роки… одна знайома впізнала мене, зустрівши тут, хоча востаннє ми бачились ще до еміграції. Мабуть, просте життя і радість, яку приносить мені сад з трояндами, творять саме ті дива, про які пишуть філософи.

Але душею я відчуваю, ніби мені років сто. Дружина в мені розчарована, бо крім краси і невеликого статку, що дістався від батьків, я нічого не зміг їй дати, навіть сина, котрий став би її гордістю і надією на успіх, якого не досягли ми. Вона наполягла на тому, щоб ми знову спробували виконати свій обов'язок – хоча і лікар переконував, і я благав зупинитись, бо пізня вагітність може підірвати здоров'я. Тепер вона знов при надії, і майже не виходить з кімнати, їсть через силу і постійно страждає через безсоння і тугу.

Вчора французи увійшли до Відня. Пані Лоранс переконала мене піти подивитись на парад.

Краще б я цього не робив. Повернувшись додому, я довго сидів біля вікна з чашкою кави і намагався втамувати біль у серці.

Я не впізнав Н.. В ньому зовсім нічого не залишилось від юнака, з яким я вів довгі розмови у схованці поміж троянд і жимолості».

«Пам'ятаю й досі той день, коли ми познайомились. Нас, дев'яти- і десятирічних хлопчаків, знесилених після дороги, бо багато хто прибув дуже здалеку, зібрали в трапезній. Бідно вдягнений, засмаглий хлопець, більше схожий на сина матроса десь з Марселю, ніж на юного дворянина, щось відповів отцю Шарлю, що той прийняв погане знання мови за грубість, і сказав: «цей учень їстиме хліб свій, стоячи на колінах». Хлопець пронизливо закричав і побіг, збивши рукою тарілки зі столу. «Матінка говорила, що на коліна можна ставати тільки перед Богом! Хіба вона була не права?!». Він плакав, його трусило так, наче з ним от-от станеться напад.

Він вибіг з залу. Я побіг слідом, не думаючи, що мене можуть покарати разом з ним. Піймав його в коридорі і сказав: «Твоя мама права, і я думаю, вона дуже доброчесна пані».

Нас зупинив чернець-наглядач, і сухо спитав: «Перший рік?».

«Так, святий отче», - відповів я. – «Моєму товаришу стало дуже зле, дорога, мабуть, далась йому важко».

«Ідіть за мною, я покажу вам ваші келії і дам випити води. Проте надалі таких поблажок не буде».

Так я завжди був десь поруч. В сусідній келії. Недалеко за столиком в бібліотеці.

Він був дуже гордий і ненавидів приймати допомогу від інших – я ділився ласощами, які мені присилали з дому, потай. Залишав на його зошиті, коли він відходив взяти іншу книгу з полиці, або на пласкому камінці у схованці.

Ми допомагали одне одному з завданнями. Мені краще давались мови і мистецтво, йому – точні науки. Ми читали Плутарха, Расіна і Корнеля.