5

«Про Н. пишуть в усіх газетах, говорять в салонах, в кав'ярнях... недавно, коли я був в гостях у пані Лоранс, вона спитала мене: "Може, ти б повернувся до Франції, подав клопотання, щоб тобі повернули якщо не всі землі з маєтком, то хоча б кошти і дім у Парижі? Ви ж разом вчилися, твій батько казав, ви були друзями". Я не знав, що їй відповісти, і вона поблажливо усміхнулась.

Так, як часто посміхалась мені матінка. Таку ж посмішку я бачив на обличчях і знайомих, і незнайомих людей.

"Бідолашний, він зовсім не вміє просуватись у житті" - ось про що вона говорить.

А цієї ночі мені знову наснився той самий вечір у Брієнні, коли нашій дружбі прийшов кінець.

Тоді Н. знову отримав покарання від наставника і мусив зняти відзнаку за успіхи в навчанні, яку носив весь тиждень до того. Слухаючи повчання про те, що він не проявляє належної ввічливості до однокласників, він мовчав, схиливши голову. Так, у нього майже не було друзів, а наші гранди* - нащадки знатних і багатих сімей - цькували його за бідність, за те, що його рід не сягав коренями у часи хрестових походів. Але за різкі відповіді карали його. Він подякував наставнику за мудрі поради і пообіцяв обдумати свою поведінку, проте по тому, як він тримався, аж надто прямо, я здогадувався, як йому важко.

Коли він пішов, я знав, де він зараз сховається, і попрямував слідом.

У кожного з нас були маленькі ділянки в колишньому монастирському саду, де можна було вирощувати якусь городину або квіти. Я на своїй посадив троянди - вони нагадували мені про сад біля рідного дому. Н. вирощував рослини з різкуватим ароматом, казав, такі додавали в їжу у нього вдома, а місцеві страви здавались йому надто прісними. Ще він зробив собі хижку з дощок. Місця було малувато, і я поступився частиною своєї ділянки. Хіба мені багато треба для квітів?

Ось і тоді він шукав спокою, сидячи на розстеленому на траві старому плащі.

Я сів поряд і тихо сказав:

- Месьє Кельб** був до тебе несправедливий. Йому варто було б поцікавитись, що вони кажуть тобі, і як насміхаються над тим, що тобі не даються іноземні мови.

- Це нікого не обходить, - похмуро відповів він. - Часи спартанської скромності і доброчесності, на жаль, минули, а зараз людину цінять за походження і статки.

- Для мене важливий не титул, а ким ти є! - палко заперечив я.

- Я вдячний тобі за це... але що це змінить?

- Хочеш, я напишу батькові про те, який ти талановитий, які в тебе успіхи в математиці, як ти показав себе на тренуваннях у військовій справі? - запропонував я. - У нас є багатство, зв'язки. Ми разом поїдемо до Парижу. Коли ми закінчимо навчання, батько купить нам з тобою патенти на звання в армії, щоб ми не починали з самого низу.

- Цікаво, - Н. поглянув на мене з недовірою. - Тобі настільки небайдужа моя доля?

Мені запекло в грудях від хвилювання, і я тихо сказав:

- Я зробив би для тебе все, що в моїх силах. Якби мені сказали віддати за тебе життя, я не вагався б жодної хвилини. Бо я люблю тебе.

- Що? - його голос нагадував шипіння змії. - То недарма тебе називають німфою! А я думав, це неправда. Я вірив тобі. Ти ж зрадив мене і нашу дружбу. Забув про обов'язок перед родиною, перед державою! А честь і обов'язок мають бути понад усе. Ми народилися і живемо, навчаємось для того, щоб бути корисними Франції. Щоб принести їй визнання і славу. А ти... залиш мене! Сподіваюсь, після випуску я більше не почую твоє ім'я!

Після того він майже не розмовляв зі мною».

___

Примітки:

*в часи, про які йде мова, в Брієнні «грандами» називали учнів з найбільш багатих і впливових сімей, з лідерськими якостями.

**отець Кельб, чернець ордену мінімів – наставник, вчитель німецької мови у військовій школі Брієнна в 1770-х-1780-х роках