4

В п'ятницю у Лесі було добове чергування, тому в суботу вони могли зустрітись тільки в другій половині дня. Тож з самого ранку Діма поїхав до музею.

Стару частину їх міста називали «провінційним Парижем», і на цьому будували свій бізнес немало підприємців: кав'ярні і бутіки в дореволюційних будівлях імітували французький стиль. Дімі подобалось, що власники майже нічого не змінювали, а вкладалися в реставрацію того, що є. Навесні по Театральній вулиці водили туристів на екскурсії, закохані парочки фотографувались біля статуї Криштофа і Марічки, героїв міської легенди про те, як польський чи то шляхтич, чи то музикант закохався у звичайну наймичку.

Дімин шлях проходив далі, до масивного цегляного будинку з напівкруглими вікнами. Над входом ще зберігся ледь помітний орнамент, виноградна лоза. Діма відчинив важкі двері і зайшов у вестибюль. В будівлі пахло деревом, воском і трохи пилом. Назустріч вийшла бібліотекарка, яку він знав ще з університету.

- Ганно Яківно, радий вас бачити, - привітався Діма. – Я от знову до вас, як в старі часи.

- Ти ніколи не спізнюєшся. Ольга Миколаївна телефонувала, казала, що доручила тобі зайнятись архівом її предків.

- Саме так, - Діма кивнув. – То значить, підвал перероблюють під укриття?

- Роблять ремонт. Там два виходи, все як треба. Цей дім одних фашистів пережив, будем сподіватись, і других переживе. Ходімо, Ярик і Віталік вже все перенесли до бібліотеки. Вони якраз і знайшли скриню, коли звільняли другий вихід, - і Ганна Яківна посміхнулась: - От що значить, що хлопці не вперше роблять тут ремонт. Як тільки помітили, що скриня стара, і що там щось є, не сказали «хлам», а одразу до чергової.

Вони піднялись по широким сходам на другий поверх і зайшли у кімнату з високою стелею, де раніше, мабуть, була вітальня, а зараз –  читальний зал.

- Тут чимало, - попередила Ганна Яківна, - і не все однаково добре збереглось.

- Пощастило, що взагалі так багато збереглось... – Діма посміхнувся. - Для нашої історії це рідкість.

- Білевичі вміли бути непомітними. Особливих багатств і слави вони не мали, - повільно і чітко почала розповідати бібліотекар. - В основному творчістю займались або наукою і викладанням. Коли стало зрозуміло, що радянська влада - це надовго, Василь Білевич сховав папери... купець Михайлов був давнім його другом, тож взяв скриньку і звелів довіреній людині надійно замурувати. Михайловим вдалося виїхати. А Василь одружився з простою селянкою, всюди вказував, що він з селян... дружина підтверджувала, бо була в нього закохана. Він наполіг, щоб син став вчителем математики, сказав - два плюс два буде чотири при будь-якому політичному устрої. Так родина і жила, тихо, скромно. От Оля з Лізою не такі, але ж талант як шило в мішку, його не приховаєш.

- Та й часи зараз, на щастя, інші, - мовив Діма.

- Нелегкі, але все ж... – Ганна Яківна зітхнула. - Ну добре, не буду відволікати розмовами. Частину документів я вже підготувала, якщо знадобляться наступні, скажеш. Я буду тут, вноситиму нові надходження в електронну базу. Принтер і сканер вже ввімкнені.

Його робоче місце було біля вікна. Широкий стіл зі світлого дерева, на якому лежали стопка документів, спеціальні рукавички для роботи зі старими паперами і папки для того, щоб впорядковувати тексти і фото за категоріями. Подякувавши Ганні Яківні, Діма взявся за роботу.

Фото, підписане на звороті – «Василь Білевич», він невдовзі знайшов серед старих рахунків і листівок. Відклав в окрему папку, яку позначив як «1900ті роки». Далі був лист від лікаря, який працював у Києві і писав про те, що в місті стає неспокійно, говорять про якісь серйозні зміни. Про те, що Микола з Зіною вже перевели гроші до німецького банку і готуються виїхати за кордон. «Вони сподіваються, в Німеччині буде спокійніше».

Діма гірко усміхнувся. Він-то знав, що відбувалося в Німеччині на початку двадцятого століття.

Він дочитав лист до кінця. Автора звали Михайлом, і це був молодший брат Василя.

- Так, це в нас теж початок двадцятого століття, - пошепки відмітив Діма.

Два документи вже зовсім «медичним» почерком він відклав у папку для паперів під питанням. В записнику став складати чорнову схему родинних і дружніх зв'язків, виписуючи імена і об'єднуючи їх стрілочками. Позначав, хто згадується найчастіше, і коли саме.

Як було й типово для родин в ті часи, Білевичі були багатодітними. Щоправда, не всі діти дожили до повноліття - про це свідчили сторінки з газет з підкресленими рядками у хроніці. «Сім'я повідомляє про смерть немовляти, хрещеного Данилом». «Прощалися з донькою Марією, десяти років».

Далі - дещо наївна любовна записка з приклеєною до аркуша, засохлою від часу квіткою.

«Дата невідома», відмітив Діма на білому листку, який склав вдвоє і вклав записку всередину. Але перед тим сфотографував документ, щоб пізніше звіритись, раптом знайдеться щось тим самим почерком.

Знову рахунки. Це буде окремою категорією, все ж інформація для спеціалістів, що скільки і коли коштувало.

Пожовтіла від часу, з обірваними краями сторінка - запис французькою. Красива каліграфія, але спробуй розбери. Діма відкрив на всякий випадок словник у планшеті, і почав читати. А потім перечитав раз, другий... відсканував сторінку і вирішив: вдома ще потрібно буде звіритися з джерелами. Не хотілося б піти хибним шляхом.