2

- Дімо, хто телефонував? – в кімнату зайшла мама і сіла на ліжко, втомлено спершись спиною на велику м'яку подушку.

Її волосся все ще було забране під білу хустку, як зазвичай, коли вона ліпила пельмені, а до пальців прилипли шматочки тіста.

- Знайома Оліних батьків, - відповів Діма, трохи відсунувши телефон в сторону і перевернувши екраном вниз. - Пам'ятаєш ту Олю, яка до нас приходила?

- Ааа, дівчинка, яка шкодувала, що НМТ з історії України, а не з всесвітньої? Здається, чимсь специфічним захоплювалась… пам'ятаю, вона в приватну школу ходить, - мама примружилась, згадуючи. - Це в неї дорогий рюкзак з якимись дивними брелками?

- Та не таким вже й специфічним, - заперечив Діма. – Корейські серіали зараз багато хто дивиться.

Він навмисне оминув тему всього, що дорого, але його плечі напружились. Глянув в сторону, сподіваючись, що вдасться перевести розмову на щось інше.

- То до тебе ще хтось в учні хоче? Ти б, може, ціну підняв хоч трохи? – мама кинула погляд на чашку з чаєм. – На роботі говориш, вдома говориш, а потім тільки й чую «кхе-кхе».

- Ні, людині треба документи опрацювати, - Діма автоматично ковтнув і покрутив в пальцях олівець. Трохи помовчав, а тоді додав: -  Каже, папери не в найкращому стані, роботи не на один місяць, але оплата буде гідна.

- Нарешті щось дійсно варте, - зраділа мама.

- Ну мам, хіба ми погано живемо? – Діма різкіше підвів голову, подумавши: «от, знову почнеться…» - Мені за третє місце у конкурсі вчителів надбавку дали. Плюс класне керівництво, плюс приватні уроки. Ремонт ми зробили, шафу на балкон, може, скоро замовимо… - він заговорив швидше, не даючи часу докинути нових докорів.

- Але ми живемо всього лише на Лавандовій, а Павло трьошку в центрі купив, - мама відвела погляд до вікна, на зеленіючі дерева, за якими проглядав ще ряд однаковісіньких багатоповерхівок, і ледь скривилась. - Це при тому, що ти школу з золотою медаллю закінчив, а він у тебе списував і все одно атестат був з трійками.

Діма сильніше стиснув олівець. В роті трохи загірчило, як завжди, коли він і хотів відповісти різкіше, але не хотів ображати. І він провів язиком по губам, а тоді відсторонено нагадав, наче на лекції:

- Раніше тебе все влаштовувало, ти не була проти, щоб я поступив у педагогічне. Тим більше, не треба було нікуди їхати. Пам'ятаєш, що ти говорила, коли Давід кликав мене з собою в Київ, подавати документи на факультет дизайну? І «всі в столицю поспішають, наче вдома немає де вчитись», і «мода змінюється, а вчителі будуть завжди».

Мама зітхнула втомлено, наче після тяжкої роботи.

- Якби ж ти зустрічався з такою ж, як сам, вчителькою, я б нічого не казала. Чим тобі Свєта не догодила? Всі кажуть, ти їй подобаєшся.

Діма відповів не одразу. Подумав якийсь час, перекладаючи ручки і стікери на столі, а тоді сказав:

- Вона хороша людина. Просто я бачу її тільки як колегу і подругу.

- От знов! Світ тобі клином зійшовся на тій Лесьці! – мама подалась вперед. - Де вона взялась на нашу голову… ходить в тому чорному пальто, як мафіозі. Заробляє більше за тебе. Анестезіолог!

Останнє слово прозвучало майже зі зневагою.

- Це чесна праця. І Леся по півтори доби може бути на роботі.

Він зробив ковток чаю і повільно видихнув, щоб не сказати нічого такого, про що потім шкодуватиме.

- Так отож. Жінка – півтори доби не вдома… - мама невдоволено поцікавилась: - А станете ви жити разом, хто борщі варитиме? Ти?

Діма знизав плечима:

- А що такого? Готувати я люблю, це не проблема. Чи тобі мої борщі не подобаються?

- Зате для мене проблема, що у вас все навпаки… - мама підвищила голос і поцікавилась: - Це ти в батька навчився переводити питання на сторонні теми? У тебе життя руйнується, Леся тебе точно до добра не доведе… а ти мені про їжу!

- Давай не будемо, - попросив Діма. – А робота цікава. В суботу до музею піду, гляну, що там за записи.

Мама піднялась, ображено глянула на нього.

- Копія батька! Я тільки починаю щось питати чи радити, і чую: «в мене робота»! – і вийшла, різко зачинивши двері.

Діма знову пройшовся по кімнаті і сів за стіл. Сєва вмостився йому на коліна, ткнувся мордочкою з мокрим носом в долоню, наче втішаючи: «та не сумуй, друже, все буде добре».

Але мамині слова зачепили за живе. «Де вона взялась…».

Хоча так, історія була кумедна.

Вони з Лесею познайомились випадково. Світлого осіннього ранку, коли було ще по-літньому тепло, але листя вже починало жовтіти, Діма йшов по алеї парку, обдумуючи недавно прочитану книгу і придивляючись, що гарного можна сфотографувати. Раптом його ледь не збила з ніг молода жінка. Він похитнувся, і вона його підтримала. Обурено вигукнула: