Розділ 40 Далекий берег

Бочку витягли на ринок, ранковий туман ще тримався між прилавками, а повітря було просякнуте запахом риби, мокрого дерева й дешевого вина. Вона виглядала звичайно — стара, потемніла від солі й часу, з металевими обручами, подряпана й важка. Лише глухий рух усередині видавав, що це не товар.

— Ось, — кинув один із продавців, упершись чоботом у дно. — Живий. Як і домовлялися.

У відповідь на бочку зневажливо штовхнули ногою. Усередині щось глухо вдарилося об дерев’яні стінки.

Четверо мішків із золотом упали на землю майже одночасно. Монети дзенькнули, важко осіли, і цього було досить. Ніхто не перераховував.

— Забирайте, — пролунало коротко.

Нові господарі не приховували своєї зневаги. Один із них навмисно штовхнув бочку сильніше, ніж треба, інший зареготав і вдарив по обручу руків’ям ножа. Дерево застогнало, а всередині тіло знову болісно вдарилося об стінку.

— Обережніше, — хмикнув хтось. — А то зламаємо раніше часу.

— Та байдуже, — відповіли йому. — Своє він уже віджив.

Бочку волокли, котили, кілька разів упускали, доки не дісталися до води. Там її без жодної обережності перекинули в човен. Удар був таким різким, що принц нарешті прийшов до тями.

Свідомість поверталася уривками: біль у плечах, затерплі руки, туго стягнуті мотузки, гіркий присмак у роті. Він спробував поворухнутися — і лише глухо вдарився лобом об кришку. Повітря бракувало. Думки плуталися, але одне усвідомлення різало гостріше за біль.

Його зрадили.

Човен хитнувся, потім ще раз, і принц відчув, як його переносять далі. Коли бочку нарешті кинули, удар був таким, що з грудей вибило повітря. Десь пролунали кроки, скрип дерева, голоси, наповнені грубою веселістю.

Кришку зірвали різко.

Світло різонуло очі, і в ту ж мить його безцеремонно схопили й викинули з бочки, мов непотріб. Він упав на холодні дошки, ковзнув, вдарився боком об метал.

— Дивіться-но, — насмішкувато мовив хтось. — А він і справді принц.

Його потягли далі, не даючи підвестися, відчинили решітку й жбурнули всередину трюму. Варгфрід вдарився плечем об пруття й осів на коліна, ледь стримавши стогін.

— Ви що собі дозволяєте?! — хрипко вигукнув він, піднімаючи голову. — Ви знаєте, хто я?!

У відповідь пролунало коротке, зле сміховиння.

— Знаємо, — сказав один із чоловіків, нахилившись ближче. — Саме тому ти тут.

— Це безумство, — голос принца тремтів від гніву. — Ви ще відповісте за це. Усі ви.

Чоловік за решіткою криво посміхнувся.

— Варто було краще думати, коли ти віддавав наказ стратити свого вірного канцлера, — мовив він спокійно. — Дехто дуже добре це запам’ятав.

Слова вдарили сильніше за будь-який удар.

— Ти… — Варгфрід завмер. — Драгвальди?..

Відповіді не було. Лише клацнув замок, і решітку зачинили. Кроки віддалилися, зверху пролунали голоси, сміх, дзенькіт кубків.

Світло лишалося тільки від маленького віконця десь високо, під самою стелею трюму. Воно було тьмяне, чуже, ніби не для нього. Принц повільно опустився на підлогу, підтягнув до себе ноги, притиснув їх до грудей, відчуваючи, як холод пробирається крізь одяг.

Зрадили.

Продали.

Кинули, мов річ.

Над головою святкували. Чути було, як відкривають вино, як хтось гучно тостує, як сміх розливається палубою. Сонце тим часом сідало, і світло у віконці тьмяніло, доки не згасло зовсім.

Темрява стала повною.

Принц сидів нерухомо, стискаючи коліна, слухаючи чужу радість над своєю неволею, і вперше відчув, якою важкою може бути тиша, коли вона замикається разом із тобою.

Та раптом щось зламалося.

Музика нагорі обірвалася, наче хтось перерізав струну. Сміх урвався слідом, ковтнувши власне відлуння. Принц не підвівся, навіть не поворухнувся, лише напружився всім тілом і прислухався, відчуваючи, як у тиші наростає щось чужорідне.

Кілька митей — і стало надто тихо.

Саме тоді він помітив світло.

Багряний туман, тьмяний і водночас сяйливий, просочувався крізь щілини дверей, стелився по підлозі, ніби живий. Він не плив, а зловісно дихав, повільно і зловісно, наповнюючи трюм холодним шепотом, якого не було чути вухами.

Варгфрід завмер.

Він уже бачив це.

Пам’ять вдарила різко, без жалю: ніч, вода, темрява, руки, що відпускають, і море, яке мало стати кінцем. Але він вижив. Усупереч усьому. Тоді він назвав це сном, маренням, божевіллям на межі смерті.

Тепер він знав правду.

Кроки пролунали тихо, майже шанобливо. Легкі і врівноважені, надто граційні для людини. Перший. Другий. Ще один. Кожен із них відлунював у грудях принца, наче серце збивалося з ритму, намагаючись підлаштуватися.

Кроки зупинилися за дверима.

Мить тягнулася болісно довго.

Двері відчинилися — і до трюму увійшов він.

Срібна маска приховувала обличчя, відбиваючи багряне сяйво туману холодним блиском. З-під неї дивилися золоті очі, чисті й світлі, але позбавлені будь-якого тепла. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, рухаючись разом із ним, мов тінь. Одяг з темно-синього оксамиту й шовку щільно облягав тіло, не стримуючи рухів, дозволяючи кожному кроку бути бездоганно плавним. На шиї — вузька стрічка, вишита металевою ниткою, надто акуратна, надто символічна, щоб бути просто прикрасою.

У його руці була рапіра.

Лезо випромінювало холодне блакитне світло, від якого повітря здавалося густішим.

Страх накрив принца повністю. Не різкий і не панічний. Такий, що не змушує тікати, а паралізує, змушуючи прийняти неминуче.

Це не було видінням. Не маренням і не сном.

Варгфрід бачив сапоги з срібними застібками, бачив, як багряний туман повільно обтікає їх, немов визнаючи господаря. Його ставало дедалі більше, він підіймався, сяяв яскравіше, заливаючи трюм чужим світлом.

Золотий погляд впав на принца.

Срібна маска навіювала тривогу, майже фізичний біль. Демон зупинився перед решіткою й повільно підняв рапіру, наводячи її просто на Варгфріда. Блакитне сяйво леза здригнулося, потемніло — і перетворилося на криваво-червоне.