Розділ 39 Не сонячний день

Вечоріло. Темрява повільно сповзала на місто, ковтаючи вулиці одну за одною. Варгфрід стояв на балконі, вдихаючи прохолодне повітря, і дивився, як унизу гаснуть вогні — спершу поодинокі, потім цілими кварталами. Місто засинало.

Він сперся передпліччями на холодний камінь балюстради, не виходячи зі своїх думок. У кімнаті за спиною на столі так і залишилася вечеря — неторкнута, давно остигла. Варгфрід навіть не пам’ятав, коли востаннє до неї доторкнувся.

Хоч надворі вже було тепло, вітер усе ще ніс у собі прохолоду. Він дув з боку моря — звідти, де за темною лінією хвиль лишався рідний берег. Вітер приносив запах солі й водоростей, і разом із ним — глуху, майже фізичну тугу.

Було тихо. Лише листя в саду шелестіло під поривами, та десь далеко дзенькнув нічний дзвін, швидко затихнувши.

І раптом Варгфрід відчув, що він уже не сам.

Не кроки — швидше зміну повітря за спиною, ледь вловиме напруження. А тоді пролунало тихе і стримане:

— Ваша високосте.

Принц не здригнувся. Лише неквапливо випрямився й обернувся, ніби знав, кого побачить.

Брангард стояв за кілька кроків від балкону. Руки зчеплені в замок унизу, плечі трохи зведені вперед. Його губи були стиснуті, а погляд ковзав убік, у тінь кімнати, наче він не наважувався дивитися просто.

— Брангард, — мовив Варгфрід, рівно й спокійно.

Він зробив крок від балюстради й помітив напруження в поставі друга, надто знайоме, щоб його не впізнати.

— Щось сталося? — спитав він уже уважніше.

Брангард глибоко вдихнув, ніби збирався пірнути у холодну воду. Ковтнув повітря. Його пальці стиснулися ще міцніше, кісточки побіліли. Лише після цього він підвів погляд — не прямо, а з-під лоба, швидко, наче боявся затриматися.

— Граф Фрідослав… і капітан Клеман, — почав він, але на мить замовк, шукаючи слова. — Вони ведуть таємні перемовини з ворогом.

Варгфрід не рухався. Лише його погляд став важчим.

— Вранці вони хочуть видати вас, — продовжив Брангард, голос тремтів, хоч він і намагався тримати його рівним. — Передати князю. За угодою.

Він знову запнувся.

— За їхніми словами… капітан Веліян з ними.

Останні слова він вимовив тихіше, майже шепотом, ніби боявся, що самі стіни їх почують.

Між ними повисла тиша. Вітер ковзнув балконом, злегка ворухнув полог у дверях. У місті внизу згас ще один вогонь.

Варгфрід повільно опустив руку на кам’яну балюстраду. Пальці лягли рівно, але камінь під ними тріснув тонким, майже нечутним звуком.

Він дивився на Брангарда, і в його погляді не було ні здивування, ні страху. Лише глибока, важка ясність — така, що приходить у мить, коли сумніви остаточно перестають бути сумнівами.

— Ти впевнений? — спитав він нарешті.

Брангард кивнув.

— Так, ваша високосте.

Варгфрід заплющив очі лише на мить. Коли він їх знову відкрив, у його поставі з’явилася холодна зібраність, майже загрозлива.

— Звідки в тебе така інформація? — спитав принц.

Він не підвищував голосу, але в його інтонації з’явилася гострота. Варгфрід уважно дивився на Брангарда, ніби намагався зчитати не слова, а те, що стоїть за ними.

— Чув власними вухами, — відповів той. — Крім того… вони хочуть запропонувати мені приєднатися до них. Щоб я переконав вас… здатися добровільно.

Брови принца підозріло зметнулися вгору. Ця деталь не вислизнула від нього. Якщо Брангард уже знає про пропозицію, значить, розмова зайшла далі, ніж просто припущення.

— Де ти це чув? Хто саме говорив? — запитав Варгфрід.

Він відвернувся від балкона й повністю повернувся до Брангарда.

— Капітан Клеман і граф Фрідослав, — відповів той. — Вони обговорювали це в покоях капітана Веліяна. Я проходив повз. Двері були зачинені не до кінця… я почув.

Принц на мить замислився. Надто багато дивних дрібниць. Невже біля дверей не було варти? Невже вони говорили так відверто, ризикуючи бути почутими? Або ж були настільки впевнені, що їм уже нічого не загрожує.

Слова Брангарда звучали логічно, але не настільки переконливо, щоб повністю зняти підозру.

— І що ти їм відповіш? — спитав Варгфрід.

Він відвернувся й подивився в бік саду, де темрява вже майже проковтнула доріжки між деревами.

— Не погоджусь, — одразу відповів Брангард. — Тут і думати нема про що.

На вустах Варгфріда з’явилася ледь помітна усмішка — коротка і холодна.

— Тоді віддай наказ від мого імені. Заарештувати їх. Негайно, — сказав він майже спокійно.

Брангард завмер, наче слова принца вдарили його фізично.

— Як накажете… — почав він і замовк, зітхнувши. — Але я сумніваюся, що це допоможе.

Варгфрід повернув до нього голову. Його погляд став уважним й зосередженим.

Брангард продовжив, опустивши очі:

— Якщо заарештувати всіх членів воєнної ради, бунту серед солдатів не уникнути. Замінити їх ніким. А навіть якщо знайдемо людей… ситуація надто небезпечна. Думаю, якщо вони так відкрито говорили про це без охорони, то все вже готово до вашого арешту.

На останніх словах він схилив голову ще нижче, ніби визнаючи власну безпорадність.

Принц мовчав. Він не перебивав і не реагував — просто чекав.

І Брангард заговорив знову.

— Місто не втримати, ваша високосте. Але ворог не повинен отримати вас. Нам треба тікати. — Він зробив крок уперед, голос його здригнувся. — Дозвольте мені вивести вас із палацу. Я знаю таємні ходи, вивчив їх. Навіть без складного маскування ми зможемо піти. Я все підготую. Візьмемо лише вірних людей, тих, кому можна довіряти, і повернемося додому.

На очах Брангарда блиснули сльози. Він швидко моргнув, намагаючись їх стримати, але голос усе одно зірвався.

Варгфрід повільно похитав головою.

— Ні.

— Ні? — перепитав Брангард, піднімаючи погляд.

Він дивився на принца уважно, майже благально, ніби сподівався почути, що це слово означає щось інше.