Розділ 38 Темне небо

Ворог ішов хвиля за хвилею.

Спершу — обережно, перевіряючи мури на міцність, випробовуючи варту стрілами й криками. Потім — зліше. Глухий гуркіт таранів злився з тріском дерева, свистом болтів і короткими командами офіцерів. Земля під ногами тремтіла, ніби саме місто затамувало подих, чекаючи вироку.

Варгфрід не ховався за спинами інших.

Він стояв на мурі — серед воїнів, у пилюці, диму й кіптяві. Плащ давно втратив первісний колір, рукав був розірваний, а на латах лишилися вм’ятини, які не мав часу рахувати. Принц не кричав без потреби. Там, де лінія хиталася, він з’являвся особисто. Там, де руки тремтіли від утоми, його присутність повертала рівновагу.

— Тримати!

— Закрити фланг!

— Не переслідувати! Назад!

Він бачив страх у чужих очах — і не засуджував. Бачив злість — і спрямовував її. Бачив втому — і не дозволяв їй перемогти.

Кілька разів ворог майже проривався.

Один із бастіонів загорівся, і дим затягнув прохід так щільно, що люди кашляли, б’ючись навпомацки. Принц був там. Він власноруч відштовхнув драбину, з якої вже сипалися ворожі солдати, і тільки тоді відступив, коли мур знову став суцільною стіною щитів.

Сонце повільно схилялося до обрію — а бій не стишався.

Коли світло стало мідним, ворог спробував іще раз. Потім — ще. І ще. Ніби не бажав визнавати поразки, ніби сподівався зламати місто не силою, а виснаженням. Дзвони давно змовкли, але крики й удари не припинялися навіть тоді, коли тіні стали довшими за людей.

І все ж мури вистояли.

Коли настала ніч і небо потемніло остаточно, атаки почали рідшати. Замість суцільної лавини лишилися поодинокі спроби — слабші, розрізнені, позбавлені колишньої впевненості. А згодом і вони зникли.

Ворог відступив. Мовчки, залишаючи після себе поле невдалих рішень.

***

До палацу принц і граф Фрідослав поверталися удвох.

Позаду лишалися закіптюжені мури і плац, втомлені, але ще живі люди. Воїни проводжали їх поглядами — з тією дивною сумішшю полегшення й напруги, коли перемога вже сталася, але ще не встигла перетворитися на спокій. Хтось усміхався, не знімаючи шолома, хтось підіймав зброю в короткому жесті шани, а хтось вигукував слова перемоги хрипким голосом, що ледве тримався після довгого дня. Ці голоси були нерівними, зламаними втомою, але в них усе ще жила сила.

Варгфрід ішов поруч із графом, не пришвидшуючи кроку. Його постава лишалася рівною, хоча в тілі важко відгукувалася кожна година бою. Він відчував цю втому так само гостро, як і ті, хто залишився позаду, але не дозволяв їй вирватися назовні.

Фрідослав порушив тишу першим.

— Нам вдалося, — сказав він неголосно. — І це більше, ніж я сподівався на світанку. Але… — граф на мить зупинився, добираючи слова. — Ми маємо готуватися до відступу.

Принц повів поглядом уперед, не обертаючись.

— Продовжуй.

— Наші сили зараз потрібні королівству більше, ніж тут, — обережно мовив Фрідослав. — Без капітана Даміра ми не зможемо довго утримувати місто. Якщо ворог отримає підкріплення, князь Ліонель спробує знову. І тоді… — він зітхнув. — Тоді ці стіни вже не врятують.

Варгфрід мовчав, але слухав уважно.

— Імперські війська швидко просуваються нашими землями, — продовжив граф. — Сьогодні вони тут, завтра — ще ближче. Мої рідні землі не так далеко. Там моя дружина. Діти. — Його голос трохи затремтів, але він одразу взяв себе в руки. — Я не можу не думати про це. Навіщо нам утримувати імперське місто, якщо власні землі можуть лишитися беззахисними?

Принц нарешті глянув на нього.

— Капітан Дамір не оголошений мертвим, — твердо сказав Варгфрід. — Ми не маємо підтвердження. А значить, він може прийти.

— Але якщо ні? — тихо заперечив Фрідослав.

— Тоді прийдуть інші, — відповів принц. — Король не залишить нас без підкріплення. У королівства достатньо сил, щоб стримувати імперців на кількох напрямках. Якщо ми віддамо Рівнодень зараз, імперія не зупиниться. Вона зосередиться на наших землях, і тоді становище стане ще гіршим.

Фрідослав стиснув пальці, замислено дивлячись перед собою.

— Я розумію, — мовив він після паузи. — І згоден з вами. Але не бачу альтернатив. Підкріплення короля не встигне раніше, ніж ворог знову збереться для штурму. А коли він проб’ється через стіни…

— Він не проб’ється, — рішуче перебив принц.

Граф зупинився й повернувся до нього.

— Ці стіни не витримали нашого натиску, — сказав він прямо. — Ми взяли це місто. Чому імперці не зможуть повернути його, знаючи кожен прохід, кожну слабину? Це лише питання часу.

Варгфрід теж зупинився.

— Можливо, — визнав він. — Але я не віддам місто без боротьби. Ми втримуємо його зараз. Утримаємо й далі. І не дамо ворогу перемогти.

У його голосі не було запалу — лише вперта, холодна рішучість.

Фрідослав уважно дивився на принца кілька митей, а потім повільно кивнув.

Вони рушили далі. Варгфрід ішов мовчки.

Він не знав, чи зможе знайти рішення. Не знав, якою ціною доведеться платити й чи вистачить у нього часу. Але знав інше: він мусить триматися. Якщо зламається він — поразка стане неминучою, незалежно від кількості воїнів і висоти мурів.

І десь у глибині свідомості, майже непомітно, промайнула думка про здачу міста.

Вона не прозвучала вголос, не оформилася у рішення. Варгфрід не визнав її — та й не міг. Але й відкинути остаточно вже не виходило. У найгіршому випадку шлях міг привести туди, куди він не хотів дивитися: до жертви. Можливо, надто великої. Можливо — до власної.

Зовні цього не було видно.

Принц тримався впевнено й стримано, ніби знав напевно, що вдача ще повернеться до нього. Ніби теперішня тиша — лише коротке прощання перед тим, як тріумф стане гучнішим, а перемога — легендарною. Такою, про яку говоритимуть довго, прикрашаючи її подробицями, доки вона не перетвориться на ще одну історію про незламну волю його високості.