Розділ 36 Незавершений

Принц різко грюкнув балконні двері й увірвався до зали.

— Засідка, — сказав він із кривою усмішкою. — Я знав, що це пастка.

Усі мовчали.

Фрідослав стояв рівно, Веліян — напівобертом, готовий у будь-яку мить рушити.

— Витримаємо до приходу капітана Даміра, — продовжив принц. — Тоді пастка замкнеться для них.

Він подивився на графа.
— Надішліть гінця батькові. Хай готують ще війська.

Фрідослав трохи нахилив голову — і не відразу заговорив.

— Так, ваша високосте. Але, гадаю, це зайве.

Принц повернув до нього голову.

— Поясніть.

— Вони надто швидко йдуть з півночі королівства. Король перекине сили туди. Тут ми залишимось самі. — Він говорив спокійно і без страху, але й без виклику. — Нам варто тягнути час. Навіть перемовинами. Бо зараз у нас є лише капітан Дамір. І якщо вони підуть на штурм — нам буде важко.

— Витримаємо, — сказав капітан Веліян різко.

Принц кивнув.

— Ви праві, графе, — мовив він. — Але перемовин не буде.

Він підійшов до мапи, торкнувся темної плями під мурами міста.

— Нам нічого їм запропонувати. І місто ми не віддамо.

Він підняв голову.

— Капітан Клеман спалить їхній табір. Відправте гінця.

Веліян зробив крок уперед.

— Ваша високосте… А якщо дати бій? Поки капітан Дамір тримає їх на сході — ми вдаримо по тих, що під стінами. Не виключено, що князь Ліонель серед них. Якщо візьмемо його — буде чим торгуватися.

Принц подивився на нього довше, ніж потрібно.

— Це добра думка, капітане.

Веліян напружився від очікування.

— Але ми не знаємо, чи він там. — Принц похитав головою. — Ми знаємо, що ні князя Ліонеля, ні графа Фрідегора в палаці немає.

Він відступив від мапи.

— Вони захочуть розіграти цю монету пізніше. Не зараз. Тому ми почекаємо, — сказав він. — І зробимо так, щоб вони втратили терпіння першими.

— Мені подобається думка капітана Веліяна, — мовив Фрідослав після короткої паузи. — Вдарити зараз, поки вони ще не зібралися докупи, — це, можливо, найкращий із варіантів. Навіть без Клемана ми здатні проникнути в табір і навести безлад. А коли вони розгубляться — вдарити по-справжньому.

Він говорив спокійно, але в голосі була жива зацікавленість, не холодний розрахунок.
— Питання лише — куди саме. Якщо на захід — варто зімітувати рух на схід. Якщо на північ — зробити вигляд, що йдемо на південь. І навпаки.

Веліян кивнув одразу.
— Саме так. Удар по всіх напрямках нам не під силу. Але якщо бити точково, нашими силами, — ми зможемо поступово розсипати їхню армію на частини. Децентралізований ворог слабший, ніж здається.

Принц мовчав, дивлячись крізь мапу.
— Можемо спробувати, — сказав він нарешті. — Але спершу я хочу побачити, що нам запропонує ворог. І отримати звістку від Даміра.

Фрідослав трохи нахилив голову.
— Скільки чекати? — тихо спитав він. — Краще діяти цієї ж ночі.

Принц відкинувся на спинку стільця.
— До цієї ночі. Якщо нічого не зміниться — вдаримо ще до світанку.

Фрідослав кивнув.
Веліян не стримав ледь помітної усмішки — не від радості, а від дозволу діяти.
— Тоді я почну готуватися? — запитав він.

Принц перевів погляд із нього на Фрідослава і назад.
— Чекаю від вас плану, — сказав він. — Детального.

Після засідання принц не став затримуватися в залі. Вийшов першим — швидко, майже різко — ніби стіни там ще зберігали напругу голосів і поглядів.

Коридор прийняв його тишею.
Четверо лицарів ішли поруч — не надто близько, не надто далеко. Їхні кроки лунали м’яко і злагоджено. Принц ішов попереду, не дивлячись на них.

Палац був… красивий. Не показний — стримано величний. Світле каміння стін, височенні вікна, крізь які вливалося холодне весняне світло.

Простір тут дихав інакше, ніж у батькових резиденціях: не тиснув, не примушував зводити плечі. Коридори були широкі — так, ніби їх будували не для процесій, а для життя.

Йому це не подобалося.

Він ішов другим поверхом, переходячи з крила в крило. Тут мешкали почесні гості, радники, князівські родичі — двері змінювалися, герби на них були різні, але принц не дивився на жоден довше, ніж на мить.

Він не шукав. Принаймні так він собі казав.
Але щось у ньому весь час напружено слухало простір — не звуки, не кроки, а присутність. Наче він міг випадково натрапити на те, що не має тут бути. На двері, які не повинні його цікавити. На ім’я, яке не слід вимовляти навіть подумки.

Він проходив повз — не зупиняючись, не торкаючись ручок, не змінюючи ритму.
І раптом коридор скінчився.

Перед ним відкрився інший — ще ширший, світліший, але… порожній. Без дверей. Без килимів. Без прикрас. Простір переходу, а не перебування.

Він уповільнив крок.

Цей коридор не вів до кімнат гостей. Він вів далі. Вглиб. У серце палацу.
— Схоже на внутрішню галерею, — тихо сказав один із лицарів.

Принц не відповів. Він уже йшов уперед.
Наприкінці галереї стояли високі двері — стримані, важкі, без гербів. Вони не потребували знаків.

Він відчинив їх сам.

Покої князя. Вони були… іншими.

Не величними — хаотичними. Пахли фарбою, олією, чимось терпким і солодким водночас. На стінах — сліди мазків, наче хтось витер руки об камінь. На підлозі — плями, які давно перестали бути випадковими.

Тканини — важкі, небрежно накинуті, у відтінках темного червоного й золота. Подушки лежали не там, де мали б. Фіранки були стягнуті наполовину. Простір не був зіпсований — він був занадто особистий.

Принц не відчув нічого. Ні огиди. Ні цікавості. Ні гніву. 

Порожнечу.

І вже хотів розвернутися, коли побачив портрет.
Він висів не в центрі зали — трохи збоку, ніби не для гостей. Але не захований. Навпаки — поставлений так, щоб на нього дивилися щодня.
Лорд Ремград.

Його постава — трохи нахилена вперед, ніби він уважно слухає. Темно-каштанове волосся спадало на плечі так, як воно спадало завжди. Світла шкіра. Зелені очі — не яскраві, не показні, а глибокі і уважні.