Розділ 35 Мертве коріння, живе листя

Ворота відчинилися — і на чолі війська Варгфрід повернувся до Мрійзару. Натовп зустрічав принца й солдатів захватом та оплесками, радіючи звістці, що наступ імперців було відбито, а майже всі кораблі, що причалили до берегів королівства, — захоплено. Ще одна славна перемога на рахунку Варгфріда.

Але сам принц не радів. Він їхав верхи, тримаючи погляд просто перед собою, вдивляючись у нікуди й майже не реагуючи ні на що. Усе здавалося сірим, порожнім, позбавленим сенсу.

В мить перемоги щось, схоже на радість, торкнулося його серця — та з першими мечами, піднятими вгору, щось усередині тріснуло. Його переможний крик скінчився пустотою в душі.

Він переміг. Його солдати перемогли. Ніхто більше не стоїть на заваді його мрії.
І все ж — чому він не може цьому радіти?
Усе, чого він хотів, тепер у нього в руках, — а сенсу в цьому немає жодного.

Переміг. І що з того? Взяв під контроль провінцію, увів до воєнної ради лояльних людей — тепер вони допомагають, а не заважають. А що далі? Для чого все це?

Варгфрід знає відповіді — розум називає їх знову і знову. А серце? Серце мовчить.

Усі боялися, що імперці нападуть і не буде кому захищати землі королівства. І ось це сталося. Отже, тепер можна напасти на самих імперців — адже свої сили вони втратили. Їм знадобиться час, щоби підготувати нові, і давати його не можна. Але чи справді це тепер потрібно?

Палац уже поруч. На площі зібрався натовп в очікуванні прибуття Варгфріда. Ворота відчиняються — стиснувши поводдя міцніше, принц в’їжджає через браму.

Очі, повні віри й надії, спрямовані до нього. Не приховуючи захоплення, присутні ледве не зриваються на крик, вітаючи Варгфріда з перемогою. Побачивши це, принц на мить заплющує очі. Як би там не було, він не має права здаватися чи носити траур. Королівство й народ потребують його захисту — заради них він мусить залишатися непохитним, сильним і рішучим. Принаймні так він намагається себе переконати.

Немає місця сумнівам. Кожен крок назад — поразка. Залишитися на місці — означає померти. Якщо йти — то тільки вперед. Навіть спотикаючись і падаючи, не можна зупинятися. Він лише на початку свого шляху.

Скільки втрат і розчарувань чекає на нього попереду? А скільки вже було? Те, що сталося тепер, — не виняток. А отже, більше ніякої слабкості.

Варгфрід підвів погляд і ледь помітно усміхнувся. Нехай вуста й збрехали — інші побачать: навіть втрата важливих для нього людей не здатна його зламати. Людина без серця — людина без страху. Нехай вороги тепер тремтять іще сильніше.

«Мені нічого більше втрачати», — подумки сказав собі принц.

***

Пан Брангард повертався до своєї кімнати, дивлячись у підлогу. Різні думки не давали йому спокою, та зовні він лишався незворушним.

Біля дверей його зустрів слуга, тримаючи в руках два футляри — обидва металеві.

— Пане, — слуга схилив голову.

Брангард спинився, злегка звівши брови. Слуга продовжив:

— Лист зі столиці та лист від вашого батька.

***

Пан Брангард сів за стіл, поклавши перед собою два футляри. На першому було зображено орла з розправленими крилами, на другому — блискавку, перехрещену з косою: герб Тарнвальдів.

Спершу він вагався, але зрештою відкрив футляр, у якому був лист від його батька — графа Ебергарда Тарнвальда. У ньому той писав, що радий бачити сина поруч із принцом у такі непрості для нього часи; нагадував про всю можливу підтримку зі свого боку; хвалив Брангарда за вірність йому й принцові, за те, як гідно він справляється з покладеним на нього завданням.

Та справжній привід для цього листа ховався далі:

«Як би близькою не була наша ціль, охочих їй завадити більш ніж достатньо. І, на жаль, вони можуть отримати для цього нагоду.
Відтепер будь обережнішим, ніж будь-коли, і захищай принца за будь-яку ціну. Я знаю, що можу на тебе покластися.

Вони намагаються це приховати — і саме цим підтверджують наші побоювання. Королева вагітна. Лікарі впевнені: буде хлопчик.
Старі хитруни.

Якщо це правда, життя принца під загрозою більше, ніж раніше. Він має знати, що стане братом. І має знати, що від нього це приховують.
Розповіді про «малий термін», можливу втрату дитини та небажання короля здіймати галас — казки для наївних. Усі все розуміють.

Не підведи мене. Не підведи свого брата і сестру.
Направ Його Високість у правильний бік і не дай йому помилитися.
Один хибний крок — і ми всі опинимося над прірвою.»

Дочитавши, Брангард спершу стиснув лист сильніше, відчуваючи чи то гнів, чи то сум, а потім обережно склав пергамент у кілька разів і підніс до свічки, підпаливши його. З кам’яним обличчям він спостерігав, як вогонь пожирає слова, які він прочитав, а разом із ними — останні крихти надії відчути справжнє батьківське тепло замість цього полум’я.

У п’ять років батько привіз Брангарда до королівського палацу, де той познайомився з принцом Варгфрідом. Граф Ебергард обійняв посаду канцлера й стояв поруч із королем, а Брангард, як другий син, супроводжував його. Граф вважав, що перебування при дворі та компанія принца підуть Брангардові на користь. На спадок сподіватися йому не доводилося, зате здобути місце при дворі було цілком реально.

Варгфрід і Брангард подружилися майже одразу: різниця у віці була непомітною, а крім Брангарда на той час у палаці інших дітей не було.

Два роки граф Ебергард виконував обов’язки канцлера, але згодом був змушений покинути палац. Що ж до Брангарда — було ухвалено рішення залишити його при принці.

Брангард благав не покидати його, але граф був непохитний.

— Принц Варгфрід одного дня стане королем, а ти — першим серед його оточення. Ти будеш новим канцлером. За твоєї допомоги твоя сестра стане королевою, а твій брат — новим головнокомандувачем. А я повернуся до цього палацу як один із радників нового короля. І тільки тоді ми зможемо бути разом.