Розділ 34 Ціна вірності

— Капітане Клемане, — порушив тишу граф Вальдемарт. — Я не очікував побачити вас тут так скоро. Та все ж радий зустрічі.

Капітан окинув графа поглядом і, зберігаючи холодну рівновагу, відповів:

— Ви можете присісти, графе. Його високість уже йде.

Вальдемарт ледь помітно всміхнувся, оцінюючи, скількох людей капітан привів із собою. Двоє гвардійців стояли поруч, ще з десяток залишалися біля дверей.

— У такому разі запрошую і вас не стояти, пане, — сказав він, сідаючи на стілець і жестом вказуючи на вільне місце для капітана, роблячи вигляд, ніби не помічає кількості мечів за спиною Клемана.

— У цьому немає потреби, — коротко кинув капітан.

— Як хочете, — мовив граф, схрестивши руки на грудях. — Ви все ж вирішили вчинити переворот і захопити владу в палаці. Навіщо?

Капітан не зводив із нього суворого погляду.

— Ми звільнили палац від ваших рук, пане, і від ваших союзників.

— Неправда. Увесь цей час влада перебувала і продовжує перебувати в руках принца. Його високості варто було лише віддати наказ — і все було б зроблено без зайвих зусиль. Ви усвідомлюєте, чим може скінчитися така витівка? — Вальдемарт зиркнув на капітана з-під лоба.

Клеман нічого не відповів.

— Мовчання — найкращий захист, — зауважив Вальдемарт і відвернувся до шафи. На полиці між книгами стояла довга металева скриня.

Капітан помітив зацікавлення графа й мимоволі, краєм ока, теж глянув на скриню.

Раптом у коридорі залунали кроки — вони ставали дедалі гучнішими й стрімкішими. За кілька митей пролунало оголошення про прибуття принца.

Варгфрід упевнено увійшов до покоїв Вальдемарта й одразу віддав наказ схопити графа.

Вальдемарт не чинив опору. Він слухняно підвівся, дозволяючи заламати собі руки за спиною.

— Ваша високосте, — привітався він, схиливши голову. Голос звучав рівно, без тіні хвилювання.

— Увести, — кинув принц.

Серце Варгфріда шалено калатало, груди переповнював гнів. Дивлячись на Вальдемарта, він бачив, як світ довкола ламається й падає, як усе охоплює полум’я. Тіло зрадницьки тремтіло — приховати це було майже неможливо. З останніх сил принц намагався триматися рівно, та спогад про кров Ремграда на килимі не давав йому справді зосередитися.

Варгфрід ішов, думаючи, як ударить графа, зіб’є майже до смерті або навіть власноруч стратить його на місці — так, як його люди розправилися з лордом. Але, зустрівшись із Вальдемартом, він не міг навіть дивитися на нього спокійно.

Гвардійці кивнули й повели графа геть, але Вальдемарт не став мовчати.

— Ваша високосте, ви маєте право зробити зі мною все, що вважаєте за потрібне. Але вислухайте мене. Я все робив лише заради вас. Усе. Лорд вас обманював. У скрині в моїй шафі є справжні докази. Я винен тільки в одному — що наважився піти проти вашого наказу й утекти з в’язниці. І зробив це лише заради вас.

Варгфрід намагався не слухати. Голос графа завдавав болю навіть більшого, ніж раніше. Він ледь стримував сльози, та водночас десь у глибині душі відчував: Вальдемарт не прагне його обманути. Усередині все стиснулося так сильно, що стало важко дихати.

Варгфрід хотів повірити графу — і водночас не міг пробачити вбивства лорда, адже він довіряв Ремграду не менше.

Щойно двері зачинилися, принц підвів погляд, прислухаючись до кроків, що віддалялися й танули в коридорах палацу.

Варгфрід видихнув і підійшов до шафи. Простягнувши руку до скрині, він на мить завагався. Капітан Клеман мовчки спостерігав за принцом, не втручаючись. Він нерухомо стояв неподалік виходу — мов тінь, хоч зовні цього й не можна було сказати; а те, що зберігалося в скрині, його теж цікавило.

Принц узяв скриню до рук і відкрив її. Повітря перед ним на мить стало надто щільним, надто важким для дихання. Усередині лежав сувій. А поряд — каблучка з сапфіром.

Він упізнав її одразу.

Не за формою і не за каменем. За відчуттям, що щось раптово опинилося не на своєму місці. Ніби час зробив крок назад — і водночас зрадливо вперед. Він мовчки дивився на неї, надто довго, щоб це було просто здивуванням. Світ навколо став приглушеним, віддаленим. Залишилися лише скриня, сапфір і тиша між ударами серця.

Потім він різко вдихнув і обережно відставив скриню вбік.

Рука потягнулася до сувою — трохи невпевнено, наче той міг чинити опір. Він розгорнув пергамент.

І зустрів порожнечу.

Аркуш був чистий. Абсолютно. Без жодної риски, без сліду чорнила, без натяку на сенс.

Мить він просто дивився на нього.

Тоді в голові холодно й рівно з’явилася думка:

Граф знущається?

Поведінку Вальдемарта було важко пояснити. Принц не міг повірити, що людина, яку він знав стільки років, могла стати такою. Той Вальдемарт, якого пам’ятав Варгфрід, не вчинив би нічого подібного, не припустився б таких помилок і не прийняв би смерть із покорою. За надто короткий час він змінився до невпізнаваності.

Хоча чого дивуватися? Принц і сам відчував, як змінився. Це місце, цей палац перевернули догори дриґом усе, що тільки могли.

***

Вранці на палацовій площі звели ешафот. Принц і члени нової воєнної ради зібралися на балконі, спостерігаючи, як графа Вальдемарта, Ісвірда, Драґслава та інших зрадників по черзі підводили нагору й накидали їм петлі на шиї. Пан Ренослав і кілька інших катів стояли напоготові, чекаючи наказу. Унизу кілька десятків лицарів і ще більше стражників мовчки стискали списи, ховаючи справжні емоції за шоломами та масками.

Граф Вальдемарт стояв, опустивши погляд, вдивляючись у нікуди.

У пам’яті знову постала його остання камера — холодна, з кам’яними стінами й твердою підлогою. Заснути він так і не зміг, раз по раз очікуючи, що принц прийде за ним. Та замість Варгфріда він відчув іншу присутність — від неї мимоволі стискалися груди, а по тілу пробігали мурашки.

Страх скував його рухи, коли він почув кроки, що наближалися. Вальдемарт глянув крізь ґрати й побачив Ренослава, який проходив повз. Але його він ніколи не боявся. Чому ж тепер той здавався страшнішим за саму смерть? Можливо, тому, що саме йому судилося позбавити його життя.