Розділ 33 Після опівночі

Сонце стояло високо, заливаючи палацовий сад рівним, байдужим світлом. Варгфрід стояв біля вікна, заклавши руки за спину, й дивився крізь гілки дерев так, ніби не бачив ані алей, ані мармурових лав. Плечі — нерухомі, постава — бездоганна: тіло пам’ятало правила навіть тоді, коли розум уже нічого не тримав. Два дні він не виходив із кімнати. Двері відчинялися лише для слуг — і щоразу зачинялися тихіше, ніж попереднього разу.

Спершу біль був різким, майже фізичним: ламав подих, змушував стискати зуби. Потім щось у грудях зсунулося, осіло важким тиском. Слова зникли. Думки не складалися. Лишалося відчуття порожнечі, яка не потребувала пояснень. За вікном співали птахи, десь хрумтіла галька під чиїмись кроками. Світ не сповільнився ні на мить.

Варгфрід повів поглядом по саду, ніби намагаючись знайти в ньому бодай якусь відповідь. Нічого. Час ішов так само, як ішов завжди. Він знав, скільки життів обірвав власною рукою, і ще більше — кількома короткими наказами. Він бачив смерть раніше, зустрічав її спокійно, дивився в обличчя тим, кого втрачав. Та зараз це знання не давало опори. Воно лише тисло — мов камінь, покладений на груди.

Він заплющив очі. Перед внутрішнім зором з’явився Ремград — різкий контур плечей, лінія рота, погляд, що завжди затримувався довше, ніж слід. Варгфрід ловив ці риси з жадібною уважністю, ніби повторював їх про себе, аби не стерлися. Та щоразу, коли він намагався втримати образ, той відступав, розмивався, втрачав чіткість — немов віддалявся крок за кроком.

Принц різко вдихнув і знову відкрив очі. Сонце торкнулося скла й кинуло відблиск просто в зіниці. Він не відвернувся. Усередині піднялося глухе, безіменне відчуття — не біль і не страх, а щось значно важче. Не смерть гнітила його. Найгіршим було усвідомлення, що навіть пам’ять не завжди кориться наказам. І що з кожною хвилиною Ремград ставав трохи далі, ніж був учора.

У двері роздався короткий, обережний стукіт. Варгфрід не обернувся, та звук розірвав тишу, мов тріснула тонка крига. Старший слуга увійшов, тримаючи голову низько, майже не піднімаючи очей.
— Прийшов пан Брангард, — сказав він тихо.

Принц кинув через плече короткий погляд і ледь помітно кивнув. Слуга відступив убік, звільняючи прохід. Брангард увійшов без поспіху, зупинився на відстані двох кроків. Двері зачинилися.

— Лорда Ремграда поховали в лісі, — мовив Брангард майже пошепки.

Між словами й тишею не було різниці. Варгфрід відповів не одразу.
— Він наказав? — спитав, не змінюючи пози.

Брангард опустив погляд.
— Граф Вальдемарт.

Принц заплющив очі. Видих був повільний, важкий — ніби на мить він дозволив собі втратити контроль. Вальдемарт — під домашнім арештом, із владою в руках, за спиною Драґслав. Місто слухалося його так, ніби нічого не сталося. Ніби Ремград не лежав у холодній землі, похований поспіхом, без імені й без честі.

Гнів піднявся різко — як жар під попелом. Варгфрід відчув, як стискаються пальці. Він знав: треба було діяти раніше. Один наказ — і Вальдемарт не встиг би завдати удару. Тепер це знання різало гостріше за будь-який докір.

І знову — тиша зі столиці. Надто довга й надто зручна. Відповідь зникла без сліду: її перехопили й сховали або ж просто знищили. Інших пояснень він не приймав і не шукав.

Його погляд став твердим. Вальдемарт діяв не сам — отже, не лише він винен у цьому. Графи мовчали, прийнявши його вчинок і проігнорувавши принца. А значить, їхня вина не менша.

На мить гнів відступив. Його місце зайняв виснажливий біль, що знецінював усе довкола. Кімната, світло, голос Брангарда — усе втрачало чіткість. Та думка про непокараних не дозволила потонути в цьому стані. Приниження мало імена. І ці імена ще ходили містом, більшість — палацом.

Варгфрід повільно розплющив очі. Погляд знову зібрався в одне ціле.
— Дякую, — сказав він рівним, спокійним тоном.

Брангард не рушив, залишаючись на місці. Принц уже мислив далі. Наступний крок вимагав холодної голови. І він змусив себе її мати.

***

Пізній вечір. Капітан Веліян таємно пробирався палацовими коридорами, прямуючи до покоїв принца й уникаючи людей графа Вальдемарта. Від дня смерті лорда Ремграда й відтоді, як принц замкнувся у своїй кімнаті, капітана знову фактично усунули від палацу. Лише завдяки панові Брангарду йому вдавалося підтримувати зв’язок із Варгфрідом.

Брангарда не чіпали. Він був єдиним, кого принц допускав до себе, не рахуючи слуг. І самі слуги, що мали право входити до покоїв принца, були людьми Брангарда. Відтепер можна було сказати, що саме він вирішував, кому дозволено увійти, а кому — ні.

Граф Вальдемарт намагався поговорити з Брангардом, але той відмовився його слухати — так само, як і принц відмовився приймати інших графів, коли ті просили аудієнції. Вони визнали владу Вальдемарта — а отже, стали на його бік.

Пояснення, що граф Вальдемарт міг їх залякати, шантажувати чи змусити іншим чином, здавалися принцові недостатньо переконливими. Так чи інакше, ніщо не заважало їм ставати йому поперек горла. Часом вони навіть дозволяли собі погрози власними військами — хай і у формі натяків на позбавлення підтримки. То що заважало використати той самий тиск, але вже проти самого графа?

Воєнна рада мала не лише повноваження, а й усі можливості для забезпечення безпеки й порядку.

Натомість вона допустила узурпацію влади.

Капітан Веліян звернув за ріг і наштовхнувся на лицарів, що стояли біля дверей, які вели до покоїв принца. На мить у нього смикнулося серце, а рука потягнулася до руків’я меча, та серед трьох темних силуетів він раптом упізнав пана Брангарда.

— Капітане, — тихо озвався Брангард.

Веліян усміхнувся й підійшов ближче.

— Стільки охорони я не бачив навіть у палаці короля.

Брангард злегка знизав плечима.

— Але вам усе ж удалося дістатися сюди непоміченим. Чи не так?

Капітан кивнув.

Це було важко, але завдяки підказкам, які надав пан Брангард, таке проникнення все ж стало можливим. Безсумнівно, Брангард знав усі шляхи, кути й коридори палацу; більше того — навіть після залякувань і чисток слуги та стражники здебільшого залишилися його людьми. Їхні ряди помітно поріділи, але все ще були достатні, щоб забезпечити перевагу в пересуванні й виконанні на перший погляд незначних доручень.