Розділ 32 Пустеля чорного піску

Ремград усміхнувся й підняв голову, нічого не відповівши.
Брови принца на мить приподнялися, погляд ковзнув убік — і лише потім повернувся до лорда.

— Імперія готує наступ на південь Мрійзару, — почав він.

Сівши на кам’яну огорожу фонтану, Варгфрід розповів лордові про все, що сталося на засіданні: і про відомості, які отримав граф Фрідослав, і про витівку з голосуванням графа Драґслава.

Лорд присів поряд і уважно слухав.

— Я не можу одразу піти проти всіх графів. Навіть половина — це вагомий опір, який заважатиме всьому, — кинув принц, відчуваючи втому від боротьби з радою, що тривала ледь не від самого початку.

Лорд, замислившись, торкнувся підборіддя.

— Ви все ще вагаєтеся? Дивно. Зазвичай у такі моменти сумніваються ті, хто потім пояснює, чому не встиг. Їхні слова звучать красиво — я не сперечаюся. Але королівства гинуть не від дурних рішень, а від запізнілих. Час іде. І якщо війна все ж прийде сюди, ніхто не згадає, наскільки розсудливо ви міркували. Запам’ятають лише те, де саме ви зупинилися і що могли зробити, але не зробили.

Принц глянув на лорда.

— Ви не знали про плани імперії напасти на південь?

Лорд глянув на принца.
— Так. Я не знав. Схоже, імператор від самого початку водив усіх нас за ніс.

Принц опустив погляд до землі, спостерігаючи, як вітер тихо торкається травинок. Від відповіді лорда йому стало легше. Він не сумнівався — Ремград не бреше.

— Ще й місячний демон… Як не дивно, але графи називають віру в нього однією з причин, чому наступ варто відкласти. Та я говорив із капітаном і знаю: це не перешкода, — принц усміхнувся. — Проте графам цього замало.
Варгфрід краєм ока глянув на лорда.
— Цікаво… чому мрійзарці бояться місячного демона, а імперці — ні?

Лорд не втратив усмішки.

— Імперці теж бояться. Саме тому й здіймають червоні прапори. Наскільки мені відомо, дехто навіть удається до обрядів: намагається задобрити демона жертвами — тваринами чи коштовностями. Та якщо згадати легенди, демон карає не всіх підряд, а лише зрадників і вбивць. Тим, чиї руки ще не заплямовані кров’ю і хто не знає зради, боятися нічого.

Новобранці з чистими мечами перебувають у значно безпечнішому становищі, ніж досвідчені воїни. Князь Ліонель вірить у подібні речі. І якщо уявити, що імператор накаже почати наступ просто зараз, князь не ризикне: він притримає загартованих солдатів до завершення місяця демона, а перший удар завдасть руками новобранців.

Варгфрід хмикнув, але нічого не відповів. Лорд мав слушність: якщо трактувати легенду саме так і припустити, що демон настільки послідовний у своїх принципах, із цим справді можна було б працювати. Та якщо демон і існує, саме поняття «демон» не передбачає чесності.

Лорд дивився на принца з майже непристойною зосередженістю — такою, що змушувала почуватися розкритим. Між ними повисла тиша — густа, мов перед грозою.

Ремград першим порушив її: повільно, ніби ненароком, поклав долоню поверх руки принца.

Варгфрід здригнувся й підвів погляд.

— Як би складно не було, — тихо мовив лорд, — ви впораєтеся. Знайдете вихід.

Легка усмішка торкнулася його вуст.

— Захистите місто. І візьмете Рівнодень.

У грудях принца щось ворухнулося. Він насупився, та Ремград уже торкнувся його підборіддя іншою рукою, змусивши підняти голову.

Лорд повільно нахилявся, без поспіху наближаючись.

Серце Варгфріда вдарилося об ребра. Подих зірвався, у жилах спалахнув жар. Він знав — не можна. Знав надто добре. І все ж у цю мить опір танув, залишаючи по собі гірку готовність підкоритися.

Раптом Ремград відпустив його.

Десь збоку пролунали кроки. Принц різко розвернувся.

За мить перед ними вже стояли п’ятеро стражників. Один виступив уперед, опустив погляд і швидко доповів:

— Ваша високосте, граф Вальдемарт утік із в’язниці.

Злість накрила Варгфріда миттєво.

— Хто його випустив? Хто насмілився допомогти? — спитав він, зірвавшись на крик.

Було ясно: канцлер сам вибратися не міг — у цьому не було сумнівів.

— Негайно знайти і привести! — наказав принц, підводячись і стискаючи кулаки.

***

Пошуки канцлера розпочалися негайно. Палацова варта й особиста гвардія принца перевертали палац догори дриґом; усіх, хто ніс службу біля в’язниці, взяли під варту. За наказом Варгфріда порт перекрили, міські ворота зачинили.

Принцові залишалося сподіватися лише на одне — що канцлер не встиг покинути місто. Та навіть це не давало впевненості: якщо Вальдемарт досі тут, він цілком може утекти й тепер. Це був не вчорашній дурень, а впливова людина зі зв’язками по всьому королівству. Втечу, без сумніву, готували не один день.

— Навіть якщо графа вже немає в місті, ми його знайдемо, — твердо заявив капітан Веліян. — Через порт він би не ризикнув тікати: там усюди люди Даміра. Єдиний шлях — ворота. Я завчасно відправив пошукові загони в найближчі села. Якщо графа Вальдемарта там не виявиться, рушать далі — в наступні. Йому від нас не сховатися.

Принц зупинився біля дверей до своїх покоїв і глянув на капітана.

— Я покладаюся на вас, — коротко мовив він.

Веліян схилив голову й рушив далі — займатися пошуками.

Лорд Ремград усміхнувся, дивлячись услід капітану. Принц нахмурився й з підозрою зиркнув на нього.

— Вам смішно? — спитав Варгфрід.

— Канцлер зник за надто зручних обставин, і жоден свідок не може сказати — як саме. У цьому немає нічого кумедного, — відповів лорд, спіймавши срібні очі принца, що палили його, мов розжарений метал, ніби це він був винен. — Але чи справді Вальдемарт утік би з міста, не дочекавшись рішення зі столиці? Як на мене, ймовірність того, що король подарує йому ще кілька днів — а то й місяців — життя, зовсім не мала.

— Що ви маєте на увазі?

Принц лише встиг озвучити запитання, як уже здогадався, на що натякає лорд. І справді: з огляду на становище графа Вальдемарта й довгі роки його вірної служби, король міг наказати переправити його до столиці на королівський суд. Замах на життя спадкоємця — тяжкий злочин, що карається смертю, та канцлер напевне спробував би викрутитися: доказів проти нього не було, а свідків давно стратили.