Розділ 30 Ви змусили мене

Засідання воєнної ради вже позаду. Варгфрід стоїть біля вікна. Сірі хмари розступилися, відкривши блакитне, чисте небо. Сонячне світло м’яко лягає йому на обличчя.

Крізь тонкі гілки дерев, що вкриваються молодими бруньками, принц бачить лорда Ремграда: той верхи неквапливо об’їжджає подвір’я повз голі кущі троянд і темні стовбури мирту. Поряд йде слуга, тримаючи шанобливу дистанцію і про щось спокійно з лордом розмовляючи.

Трохи далі стоять двоє стражників, а в глибині саду працюють садівники. Принц дивиться на Ремграда й згадує нічний сон. Усі справи, війна, плани — все на мить відходить далеко. Маючи величезну вагу, вони раптом здаються майже неважливими.

Графи погодилися з його стратегією, все необхідне буде виконано найближчим часом; капітан Дамір із самого прибуття тримає кораблі напоготові, чекаючи лише наказу. Але зараз Варгфрід чує не гомін війни — а далеке відлуння тієї музики, що заповнювала зал, коли Ремград тримав його і вів у танці.

Короткі миті минали так швидко, не лишаючи по собі майже нічого, крім сильного бажання повторити їх знову. Кожного разу, коли Ремград відпускав одну руку, хотілося скоріше з’єднатися знову.

А коли танець закінчився… хіба не настало щось дуже схоже на кінець світу?

В якусь мить лорд Ремград розвернув коня, і слуга повернувся разом із ним, сміючись. Брови принца мимоволі зійшлися, погляд загострився. З чого це їм так весело?

Посмішка слуги — легка, невимушена; а сам лорд здавався дивно розслабленим. Кожен їхній сміх відгукувався в грудях принца тремтінням. Плечі напружилися, на душі піднялася тривога.

Не витримавши напруги, що скувала руки й ноги, Варгфрід відійшов від вікна та сів за робочий стіл, намагаючись зосередитися на мапі. У розташуванні дерев’яних фігур воїнів і кораблів він відзначив майбутній наступ, цілі та маршрути армії. Але думки знов і знов поверталися до образу лорда Ремграда зі сну — його легкості та теплоти, що, здавалося, належали тільки йому. І тепер, поряд із тим образом, стояв сміх слуги, який був поруч із лордом насправді.

Принц мимоволі стиснув кулаки, ледь стримуючись, щоб не перекинути стіл від раптової хвилі гніву.

Різко підвівшись, він сховав руки за спину, збираючись знову виглянути у вікно, але в двері постукали, зупинивши його на піврусі.

— Увійдіть, — сказав принц.

У покої увійшов лицар.
— Ваша високосте, стражник в’язниці просить аудієнції.

Почувши хто саме прийшов, принца внутрішньо перекосило. Стражник? Чому не пан Ренослав або командир палацової варти? Якщо справа справді важлива і потребує його уваги, саме вони мали би прийти.

— Впусти, — кинув принц.

Це викликало в нього неабияку цікавість. Стражник прийшов жалітися? Або йому доручили щось передати? Для таких доручень є старший слуга.

Лицар відійшов убік, і в покої, низько вклонившись, увійшов стражник. Не піднімаючи голови, він привітався:

— Ваша високосте.

Варгфрід мовчки вдивлявся в нього.

— Кажи, — промовив принц.

Стражник на мить відвів погляд убік, з-під лоба зиркнувши на лицаря, який залишався у покоях. Зазвичай, коли приходить граф, барон чи інший високий пан, лицар, не чекаючи окремого наказу, виходить, залишаючи гостя наодинці з принцом. Але зараз перед ним не високий пан, а всього лише слуга — тож у лицаря немає жодних підстав іти, якщо цього не забажає сам Варгфрід.

Принц помітив, як стражник забарився, але промовчав, чекаючи відповіді. Навіть якщо той сподівається, що Варгфрід накаже лицарю вийти, — марно.

Минуло кілька секунд напруженої тиші, і стражник знову опустив погляд на підлогу.

— Мене прислав граф Вальдемарт, ваша високосте. Граф просить зустрітися з вами, — невпевнено промовив він, запинаючись і ледь не ковтаючи кожне слово.

Принц, щиро здивувавшись, навіть усміхнувся.
— Граф Вальдемарт? — перепитав він.

— Так, — відповів стражник і, не розуміючи реакції принца, на мить підвів на нього насторожений погляд.

— Можеш іти, — коротко кинув Варгфрід, відвертаючись до вікна. Було дивно, що канцлер усе ще намагається до нього достукатися, й водночас трохи дратувало. Здавалося, він цілком чітко дав зрозуміти: до принца не слід звертатися з подібними проханнями. Та, схоже, хтось випробовує його терпіння.

— Мені щось передати графу? — обережно запитав стражник, не кваплячись виходити.

Принц на мить затримав подих. Невже він говорить недостатньо ясно? Варгфрід зиркнув через плече.

— Ти не чув? — голос принца вже нічого доброго не обіцяв. — Можеш. Іти. — підкреслив він кожне слово.

Стражник вклонився ще нижче.
— Так, ваша високосте, — майже пошепки відповів і поспішив до дверей.

Щойно стражник вийшов, Варгфрід розвернувся до лицаря. Той уже збирався залишити покої.

— Пане Еміль, — звернувся принц.

— Ваша високосте? — лицар повернувся, в його очах читалося запитання.

— Передайте пану Брангарду, щоб той прослідкував: ніхто більше не сміє турбувати мене щодо графа Вальдемарта. Він звинувачений у тяжкому злочині; жодних послань, жодних винятків. Я не хочу нічого про нього чути, — суворо наказав Варгфрід.

Лицар схилив голову.
— Як накажете.

Варгфрід кинув погляд у бік вікна.
— Можеш іти.

Лицар уже майже вийшов, не піднімаючи голови, коли зненацька з коридору долинув голос:

— Його високість у покоях? У мене повідомлення від капітана Веліяна.

Варгфрід краєм ока поглянув на двері. Лицар обернувся, та принц випередив його:

— Нехай увійде.

До покою зайшов один із людей капітана Веліяна і зупинився за два кроки від принца.

— Капітан передає, що все вдалося. Місце постійного перебування культу викрито. Усе готується для арешту — лишається лише дочекатися чергового зібрання фанатиків.

Принц ледь усміхнувся. Меншого від капітана він і не очікував.

— Зрозуміло, — мовив Варгфрід. — Передай капітану, що він може діяти на власний розсуд. Усі, хто становить потенційну загрозу, можуть бути страчені. Безпека наших воїнів — перш за все. Але в будь-якому разі взяти живим щонайменше одного культиста.