Розділ 29 Не відпускай

Вже смеркло. В’язниця, ще вчора напівпорожня, тепер задихалася від десятків затриманих за підозрою у зраді. Від купців і ремісників до старійшин та баронів — усіх, до кого сьогодні дотягнулася королівська рука.

Кілька загонів, очолених лицарями під королівським прапором, вирушили за межі міста, аби продовжити арешти. У міста й селища полетіли голуби з наказами схопити зрадників до прибуття людей принца. Якщо хтось утече — відповідальність упаде на тих, кому адресовано листи. Жодних винятків.

Принц власноруч склав наказ:

«Від імені Його Величності Хельмара Другого Камбурга, Божою милістю короля Землі Вітрів, Захисника корони й Хранителя Закону, оголошую:

Надати моїм уповноваженим повну владу на затримання всіх осіб, щодо яких існують обґрунтовані підозри у співпраці з ворогом королівства.
Зазначені особи тимчасово усуваються від посад, позбавляються привілеїв і впливу до завершення слідства.
Усі військові, міські та графські урядники зобов’язані виконувати розпорядження моїх людей та надавати їм усю необхідну допомогу.
Будь-яка спроба перешкодити виконанню цього наказу буде розцінена як непослух короні».

***

Капітан міської варти доповів воєнній раді про проведені обшуки й арешти. Усе необхідне вилучено — документи, листування, приховані записи. Як тільки пан Ренослав завершить допити, ніщо більше не стане на заваді суду.

Принц був задоволений. Серед конфіскованого виявилися не лише докази зради — а й підтвердження його попереджень щодо імперії. Жодного миру не існувало. Імперія готувала напад найближчим часом.
На здивування принца, жоден із графів за документами не виявився зрадником. Та навіть так вони більше не мали підстав чинити йому опір. Тепер не потрібні ані хитрощі, ані усунення неслухняних — папери самі зробили свою справу.

— Підготовку до війни буде прискорено. Діємо згідно з планом, який я вже представив. Завтра вранці ми детально розглянемо кожен пункт. Буду радий почути ваші пропозиції, — промовив принц, тримаючись впевнено й холодно, тоді як графи намагалися зберігати незворушність.

Вони залишалися настороженими, але жоден не наважився виступити проти рішення першими висадитись на землі імперії. Часу мало, але можливість відвести війну від королівства ще існувала. Інакше як вони пояснять королю, що замість того, аби зупинити загарбників, просто дочекалися їх на власних землях?

***

Варгфрід прямував до своїх покоїв, коли повітря навколо ледь змінилося. Воно стало легшим і наповнилося тонким, ледь вловимим ароматом — знайомим, але далеким. Нічого визначеного, лише натяк, та цього було достатньо, щоб у принца напружилися плечі.

Завернувши за ріг, він побачив Ремграда. Лорд стояв спокійно, занадто спокійно, поруч зі старшим слугою, ніби чекав саме ту мить, коли Варгфрід з’явиться в коридорі.

Серце принца збилось з ритму. Теплий, майже гарячий хвилевий жар прокотився тілом, змусивши подих збитися. Він усвідомлював, що дивиться на лорда занадто довго — але відвести погляд не міг.

— Ваша високосте, — лорд схилив голову. Ледь помітна усмішка ковзнула його вустами, коли він вловив нервовість Варгфріда, але промовчав.

— Лорде Ремграде, — відповів принц, намагаючись вирівняти голос.

Ремград підвів голову. Його обличчя стало серйознішим, але в голосі лишилася тиха, майже зумисна м’якість — без притаманної йому зухвалості, і саме тому ще небезпечніша.

— Принце, я хотів би вам дещо показати… впевнений, вам буде цікаво. — сказав він.

Горло Варгфріда стислося, наче хтось обмотав його ниткою.

— Кажіть, — видихнув він.

Лорд перевів погляд на двері покоїв.

— Якщо не заперечуєте… продовжимо всередині.

Коридор на мить став надто тихим. Навіть смолоскипи потріскували якось приглушено. Принц вагався, майже непомітно, але все ж ухвалив рішення.

— Ходімо, — промовив він.

Старший слуга швидко відчинив двері, і обидва увійшли. Коли останній крок пролунув усередині, двері за ними м’яко зачинилися, відрізавши коридор — разом із усіма його можливими свідками.

***

Варгфрід краєм ока зиркнув на лорда — коротко, але в тому погляді промайнуло щось схоже на недовіру. Він сів за робочий стіл. Ремград повільно підійшов. Розгорнув сувій і поклав перед принцом. На столі опинилися два аркуші.

Принц нахмурився, взяв їх до рук.

На першому — грубе, недбале зображення чорного місяця. Навколо нього — кілька темно-червоних плям. Чи то фарба, чи вино. Чи щось значно гірше. Світло свічки тремтіло на цих плямах, ніби вони пульсували.

На другому — текст. Запрошення. Чіткі вимоги до вступу в орден Темного Місяця. І місце збору.

— Що це? — запитав Варгфрід, хоча вже відчув, як у грудях холодно стискається здогад.

— Культ на честь місячного демона, ваша високосте, — сказав Ремград.

Голос не мав ані краплі жарту, але звучав так легко, ніби він повідомляв про зміну погоди.

Принц підвів на нього погляд спідлоба, мовчки вимагаючи деталей.

Лорд продовжив:

— Саме вони стоять за останніми зникненнями. Можливо — й за вбивствами. — Він злегка нахилив голову, вивчаючи реакцію принца. — У вузьких вулицях міста цих символів вистачає.

Його останні слова прозвучали м’яко — але натяк був гострий.

Принц повільно відкинувся на спинку стільця, відклавши папери.

— Звідки ви знаєте про зникнення? — промовив він рівно, але голос злегка потемнів.

Миті тягнулися довше, ніж хотілося, і принц не смів ані подихнути. Ремград не поспішав відповідати, наче щось згадував, а можливо — вигадував. Хоч, швидше за все, вирішував, чи варто взагалі продовжувати. Принц ніяк не міг звикнути до цих пауз лорда. Поки інші намагалися доповісти якнайшвидше, не змушуючи його чекати, Ремград давав собі час на роздуми. Цікаво, що б сталося, якби принц відмовився повертати його до ради — чи допомагав би тоді лорд? Відповідь напрошувалася сама: ні. У такому неформальному становищі від нього майже неможливо дізнатися щось цікаве.