Розділ 28 Ближче, ніж дозволено

Від лорда можна очікувати всього. Але чи справді він зібрався просто сховатися під ліжком? Його там швидко знайдуть, та й удвох вони туди точно не вмістяться. Раптом лорд дістав щось на кшталт кам’яних дверцят.
Ще один потаємний прохід?

— Пропоную вам піти першим, — сказав лорд.

Тим часом у двері кімнати все сильніше ломилися, аж раптом хтось гаркнув: «Ламай їх!»

Варгфрід кинув на лорда короткий погляд і поліз першим, майже не вагаючись. Ремград, дочекавшись, поки принц зникне під ліжком, заліз слідом і підтягнув за собою дверцята, поверх яких уже поклав килим, щоб той опинився на своєму місці, щойно прохід буде зачинено.

Потаємний хід був не стільки вузьким, скільки низьким, десь два з половиною метри, — і, опинившись усередині, вибратися назад без сторонньої допомоги вже було неможливо. У тунелі панувала непроглядна темрява — така, що принцові здалося, ніби він осліп.

— Вперед, — тихо мовив лорд.

Але куди «вперед»? Нічого не видно, дихати майже нічим, поворухнутися теж складно. Принц почув голос лорда позаду, отже, рухатися треба в протилежний бік. Варгфрід зробив крок — і вдарився об стіну.

Не зупиняючись, він одразу розвернувся — і вдарився у щось м’яке, але міцне. Знову запах троянд.
Лорд. Дідько.

Принц виставив перед собою руки, стискаючи пальці в кулаки.

— Вибачте… — кинув він.

Цього разу йому все ж вдалося намацати напрямок, куди рухатися. Як узагалі могло статися, що він сплутав бік?

— Усе гаразд, пане, — відповів лорд.

Тримаючись за стіну, принц ішов уперед, сподіваючись, що вони незабаром виберуться й будуть на волі. Йому страшенно не хотілося знову натрапити на глухий кут чи, що ще гірше, — на роздоріжжя.

Варгфрід хотів запитати, чи далеко ще йти, але стримався. Лорд одразу вирішить, що він злякався. Та раптом принц відчув інше — щось більше за невпевненість. Він торкнувся кинджала, прихопленого таємно від Ремграда, — єдиної прихованої переваги, яку зберігав на крайній випадок. І все ж його довелося дістати. Тепер лорд бачив зброю, а отже жодної таємної опори в принца більше не лишалося. І тепер вони, мов хробаки в землі, без жодного свідка, у глухій темряві, рухаються невідомо куди. Можливо, Ремград і знає шлях, але Варгфріду від цього не легше.

Це — ідеальна можливість для вбивства.

Варгфрід невільно всміхнувся. Він сам хотів убити лорда, а тепер побоюється, що лорд уб’є його.

Але якщо це ідеальна можливість для нього, то, можливо, і для принца теж? Можливо. Тільки назад він уже точно не повернеться, а що чекає попереду — він не знає.

— Пане, десь далі має бути корінь. Обережно, — сказав лорд.

Принц озирнувся — і в ту ж мить перечепився.
Чому лорд попередив саме тепер? Раніше ніяк?

Він був готовий зустрітися з землею, але замість болючого удару відчув ледь вловимий поцілунок повітря зі слабким металевим присмаком та нотками прілого листя, мов після недавнього дощу.

Лорд Ремград спершу схопив принца за руку, а тоді притримав за талію, не давши йому впасти. Обережно підвівши Варгфріда, він тихо мовив:

— Нам залишилося ще трохи.

Принц не бачив обличчя лорда, але знав — той точно зараз усміхається. Він навмисне не попередив про корінь завчасно, без сумніву.

— Дякую, — різко кинув принц і рушив далі.

Тунель справді почав плавно підійматися. Сходів не було, тож незабаром довелося майже повзти. Ще кілька рухів — і Варгфрід відчув холодний, солоний вітерець.

Вони близько.

Прискорившись, принц зіткнувся з чимось твердим і дерев’яним. Зібравши силу, він натиснув — і дверцята піддалися. На диво, вони не були зачинені чи чимось придавлені.

Щойно він вибрався назовні, нічне світло боляче вдарило в очі. Принц не відчув тієї різкої, пекучої болі, з якою зазвичай зустрічав сонце, та все ж змушений був заплющитися. Тунель вивів їх недалеко від Місячного палацу, поруч із одним зі складів.

Слідом за принцом виліз лорд. Вони зустрілися поглядами й кілька митей стояли мовчки, не випускаючи один одного з поля зору. Лорд повільно зняв маску й наблизився до Варгфріда. Принц відчув, як шалено забилося серце, як усе всередині стиснулося, позбавивши його можливості поворухнутися.

Ремград обережно торкнувся його маски.

— Ваша високосте, не заперечуєте, якщо я зніму її? — тихо мовив він.

Принц заплющив очі, даючи мовчазну згоду — замість того, щоб відступити. Він хотів це зробити, але, почувши слова лорда, не зміг відмовити.

— Вам так краще, — сказав лорд, твердо стоячи на місці.

Принц розплющив очі й поглянув на лорда. Зелений блиск у його погляді торкнувся Варгфріда так, ніби відстань між ними раптом розчинилася. Тихе, тепле сяйво — мов сором’язливе полум’я, що наважилося вирости вище й узяти більше, ніж мало право, — пропалювало його зсередини.

Варгфрід завмер. Лорд нахилився ближче — занадто близько, щоб це можна було списати на випадковість. Мить витягнулася, стала нестерпною; принц уже майже піддався й дозволив би цьому статися… але щось у ньому смикнулося, мов натягнута тятива, що не витримала.

Він різко відсторонився, не зважаючи на те, як це виглядало. На обличчі — ані тіні того, що щойно відбувалося. Торкнувшись підборіддя, принц обернувся до стіни й холодним, зібраним голосом сказав:

— Нам треба повернутися до палацу. Я накажу почати підготовку, і завтра всі зрадники будуть заарештовані.

Лорд лише легенько всміхнувся, приймаючи цей вибір без жодних заперечень. Так само легко й невимушено приховуючи розірвану щойно напругу — наче нічого й не сталося.

— Вам вирішувати, що із цим робити, пане, — спокійно озвався він.

Принц обережно розвернувся до нього.

— Ніхто не помітить, що нас немає? Нам не варто повернутися?

Лорд схрестив руки на грудях, удавши замисленість. Край його губ ледь тремтів від іронічної посмішки.

— Повернутися ми можемо лише через головні двері, а це буде підозріло, — промовив він, піднімаючи погляд на принца. — Ніхто не бачив, як ми виходили.