Розділ 27 Уздовж стін, що бояться світла

Варгфрід відчув, як серце б’ється надто гучно — аж боляче. Йому знадобилася коротка мить, щоб зібратися й повернути собі контроль. Він ледь схилив голову — рівно настільки, скільки дозволяв статус принца, і не більше.

— Ви непогано танцювали, лорде, — промовив він без жодної інтонації.

Погляд одразу змістився осторонь — на стіл, де виднівся вільний ряд місць.

— Мені слід перепочити. Відлучуся ненадовго.

Не чекаючи відповіді, він рушив уперед. Відчуваючи, як всередині ще гуло після танцю. Та за кілька секунд він почув позаду знайомий ритм кроків.

Ремград ішов слідом.

Холод прокотився грудьми — неприємний, гострий, із тінню страху. Принц зціпив зуби, не обернувся. Він просто йшов далі, уважно вслухаючись у голоси навколо. Знову почув дивний акцент, потім інший… зламану мову. Хтось поруч узагалі говорив незрозумілою, але дивно знайомою мовою. Варгфрід чув її не так давно. А ще кілька слів — і він пригадав, як учив її колись, у палаці при батькові.

Імперська.

Кров ніби зупинилася. Варгфрід непомітно сповільнив крок і, наче випадково, оглянув гостей. Їхні манери, важкі мантії, прикраси, холодні погляди поверх масок — усе складалося в єдину картину, яку він не хотів визнавати.

Це були імперці. Багато імперців. Хоча… ні. Забагато імперців.
І, судячи з усього, це були не торгаші й тим паче не простолюди.
Представники імперської верхівки.

Червоно-чорні знамена, які принц помітив ще на вході, від самого початку здавалися підозрілими. Місяць демона в багряному тумані — ось що вони символізували. Знак, який у Мрійзарі вважають прокляттям, а в Рівноденні — благословенням.

Йому стало холодно. Справжньо холодно.

Звідки вони тут? Як їх стільки пропустили? Що означає цей бал?

Варгфрід різко зупинився.
Ремград — теж.

Лорд дивився на нього з легкою, майже недбалою зацікавленістю, ніби намагався вгадати, що саме принц щойно помітив.

Це розлютило.

Варгфрід зробив нервовий, але короткий крок вперед. Кулаки зтиснулися самі собою — так сильно, що хруснули пальці. На мить йому навіть захотілося просто вдарити лорда.

Але він стримався. Підняв прямий, холодний погляд.

— Ви казали, — вимовив він твердо, майже звинувачувально, — що цей вечір буде без неприємних сюрпризів.

Слова прозвучали достатньо голосно, щоб лорд почув кожен відтінок докору.
І водночас достатньо тихо, щоб ніхто інший не здогадався, що принц раптом відчув себе серед ворогів.

Ремград не здригнувся. Навпаки — його усмішка стала глибшою, майже теплою, хоч у погляді спалахнуло щось тривожне.

— А ще я казав, — промовив він легко, — що вам має сподобатися.

Варгфрід насупився. Лорд уже говорив ці слова раніше… та що б він тоді не мав на увазі, зараз принцу точно нічого не подобалося.

— Сумніваюся, що мені тут хоч щось може сподобатися, — сухо відповів він.

Погляд Ремграда змінився. З глузливого — на майже ніжний, але небезпечний саме тим, що був неприродним.

— Усе ж, — тихо мовив він, — я спробую. Ходімо за мною.

Лорд розвернувся без жодних вагань, так, ніби був упевнений: принц піде.

Варгфрід завмер на мить. Суміш люті, недовіри й холодного шоку стискала груди.
Та він мимохіть оглянув залу — чужі маски, імперська вимова, червоні стяги.

Він у колі не просто чужинців.
Ворогів.

Залишатися тут було б ще гірше.

Він рушив за Ремградом.

— Куди ми йдемо? — кинув він, не приховуючи підозри.

Лорд коротко глянув через плече й приклав палець до губ.

«Мовчи».

Тремтіння в грудях не минало, та принц лише пришвидшив крок, не дозволяючи собі озирнутися. Ремград рухався впевнено, непомітно підводячи їх ближче до стіни, де світло свічок тьмяніло, а натовп рідшав. Тут розмови стихали; лунали лише уривки фраз, і майже ніхто не звертав уваги на тих, хто проходив повз.

Не прямою дорогою, ніби йдучи навмання, лорд вивів принца до напівтемного вузького бічного коридору, куди гості не заглядали. Але Варгфрід відразу помітив — Ремград точно знає, куди йде.

На стіні висів смолоскип.
Ремград зняв його так легко, ніби робив це не вперше.

— Ходімо, — сказав він.

Вони підійшли до непримітних темних дверей із важким залізним кільцем. Виглядали вони так, наче їх давно не відкривали. Принц хотів уже зауважити, що сюди ніхто не ходить… але лорд просто штовхнув двері, і ті піддалися — хоч і з неприємним скрипом, який різко пройшовся по нервах.

У глибині дерева щось хруснуло, наче дав тріщину старий засув.

Ремград не звернув уваги.

Він передав смолоскип принцові й спокійно мовив:

— Підсвітіть, будь ласка.

Варгфрід обережно ступив через поріг, приймаючи смолоскип. Ремград зачинив двері за ними — цього разу без скрипу, але замок знову ледь відгукнувся сухим хрустом.

Кімната була вузькою й запиленою. Меблів майже не було: старий стіл, дві лави, велика важка шафа, притулена до стіни.

— Сюди, — сказав лорд і підійшов до шафи.

Варгфрід помітив, як той спершу намацав щось пальцями за її боковою стінкою, і лише потім узявся пересувати. Шафа зрушилася дивно легко — зовсім не так, як мала би при такій вазі.

Під нею відкрилося непримітне дерев’яне полотно дверцят, майже сховане у підлозі. Лорд відчинив їх, і назовні вирвався струмінь сирого, холодного повітря. У темряві, при тремтливому світлі смолоскипа, Варгфрід побачив кам’яні сходи, що губилися десь унизу.

Принц різко зупинився, наче наткнувся на невидиму стіну. Холодний страх миттєво накрив його.

— Я не піду. З глузду з’їхав? — кинув він надто різко, підвищивши голос більше, ніж хотів.

Ремград не відступив. Навпаки — підійшов ближче.

— Ви не хочете неприємних сюрпризів, — прошепотів він так, що слова ковзнули у вухо водночас теплом і холодом. — Я обіцяв, що їх не буде. І тепер вам доведеться мені довіритися.