Розділ 26 Бал під місячним покровом

Карета принца зупинилася. Лицар відчинив дверцята, і Варгфрід, тримаючи в руках мапу від лорда, тихо ступив на землю.
«Навіщо він узагалі дав мені її?» — це питання не полишало його всю дорогу, та відповіді він так і не знаходив.

Окинувши поглядом околиці, принц узагалі не зміг зрозуміти, чи прибули вони туди, куди мали. У порту стояла глуха, задушлива темрява. Небо втратило і зірки, і місяць, затягнуте важкими хмарами. Тиша панувала між нерухомими щоглами та покинутими складами.

— Ми точно приїхали на те місце? — суворо кинув принц кучеру.

Десятеро лицарів напружено тримали руки на руків’ях мечів, готові вихопити їх будь-якої миті. П’ятеро мали зі собою щити — на випадок, якщо ворог вирішить стріляти. Всі охоронці стояли всього за метр від Варгфріда, закриваючи не лише його тіло, а й саму можливість побачити принца.

Кучер глянув на нього переляканими очима.

— Так, ваша високосте… — його голос тремтів.

Схоже, він і сам не розумів, що відбувається.

Позаду принцової карети зупинилася ще одна, за мить — третя, а потім і четверта. Так утворилася тиха, впорядкована колона: чотири карети, біля кожної — по двоє охоронців і по одному слузі з ліхтарем.

Із карет виходили статні чоловіки в елегантних, дорогих убраннях, що блиском і розкішшю без слів промовляли про їхнє високе походження. Обличчя кожного приховувала маска. Вони були значно простіші за ту, що носив принц, але загалом пасували до заданого ним настрою.

Один із чоловіків упевнено рушив до Варгфріда. Лицарі миттєво звернули на нього увагу, проте не стали перешкоджати й пропустили.

— Ваша високосте, — вітався він, не схиляючи голови. — Ми вирушаємо?

— Ні, — коротко відрізав принц.

— Щось сталося? — запитав чоловік, краєм ока оцінюючи напругу в позах лицарів.

— Не знаю, — відповів Варгфрід. — Але вам не варто було підходити так близько. Тримайтеся осторонь. Якщо лорд не з’явиться найближчим часом — повернемося до палацу.

Він кинув короткий погляд на склади, що тонули в суцільній темряві.

Чоловік мовчки кивнув. Його кивок радше нагадував довге, повільне моргання — ледь помітний знак розуміння. Після цього він повернувся до своєї карети.

Варгфрід розгорнув мапу. Один із лицарів підійшов, зняв масляну лампу з карети й підніс її, освітлюючи принцу шлях на папері.

Принцу одразу здалося дивним, що так званий Місячний палац, згідно з мапою, мав би знаходитися в порту. Варгфрід бував тут десятки разів і ніколи не бачив нічого бодай віддалено схожого на палац. А якщо цю назву дали якійсь будівлі… то якій саме? На мапі був зображений порт, але без жодних позначень, що вирізняли б хоч одну споруду.

«Мені що, власноруч обходити всі склади в пошуках палацу? Це забере надто багато часу… навіть якщо всі, хто прибув зі мною, також долучаться», — похмуро подумав принц.

Неочікувано лицар, підійнявши погляд, тихо мовив:

— Ваша високосте… здається, там хтось є.

Він дивився вперед — на великий склад, що стояв між двома меншими, розташованими так близько один до одного, ніби ті змикали темряву між собою. Через суцільну ніч їх майже не було видно, але раптом хтось прочинив двері. Із середини вирвався світ — теплий, яскравий, зовсім не властивий мертвому порту. До світла долинув і глухий шум далекої музики.

Варгфрід звів погляд на двері. Четверо чоловіків вийшли з будівлі, після чого знову зачинили їх, і темрява поглинула місце, де щойно було світло. Ці незнайомці без сумніву помітили принца та його супровід. Перекинувшись між собою кількома швидкими словами, один із них вирушив у бік Варгфріда.

«Це і є Місячний палац?» — подумки запитав себе Варгфрід, вдивляючись у темряву. Схоже, цей склад з’єднаний із сусідніми товстими тканинами чи якимись навісами. Віддалено така споруда могла б нагадати палац… хоча радше заміську резиденцію якогось барона.

— Добрий вечір! — привітався незнайомець, не наважуючись підійти надто близько до лицарів. Його погляд відразу зосередився на принцовій масці.

— Хто ти? — запитав лицар, що стояв найближче.

— У вас є мапа? — незнайомець повністю проігнорував питання. Він виглядав як звичайний рибак: без зброї, у сірій туніці до стегон, із примітивним поясом зі шнурів, у простих сандалях. Єдина прикраса — шкіряний браслет. Та слабким його ніяк не назвеш: широкі плечі, міцна спина, шрами на м’язистих руках говорили самі за себе.

— Ти не вмієш слухати? — холодно перепитав лицар. — Я спитав: хто ти?

Але чоловік навіть не глянув у його бік. Він немов приріс поглядом до маски принца.

— То немає? — перепитав він.

— Я поставив тобі запитання, — з легким присмаком загрози повторив лицар.

— Не чіпай його, — озвався принц.

Варгфрід знову опустив погляд на мапу в руках.

«Певно, він про неї. Іншої ж немає», — подумав він і, глянувши на чоловіка, підняв мапу догори.

— Є мапа. Підійде?

Чоловік уважно придивився.

— Що за мапа? — запитав він.

Принц не відповів. Замість цього він передав мапу лицарю поруч, аби той відніс її незнайомцю.

Той прийняв мапу, кинув на неї швидкий погляд — і майже одразу схилив голову.

— На вас чекають, — мовив він із несподіваною повагою.

Підвівши голову, незнайомець рушив до складу, не пояснюючи більше нічого.

Варгфрід тихо хмикнув і в супроводі лицарів пішов за ним. Чоловіки в масках, які прибули у своїх каретах, також рушили, неквапно слідуючи за принцом.

Незнайомець зупинився біля складу, де стояли інші, схожі на рибалок люди. Проте в них на поясах висіли кинджали, а в руках, під світлом лампи, яку ніс лицар принца, блиснули леза мечів.

— Він один із гостей, — сказав незнайомець.

Рибаки відступили, відчиняючи двері.

— Проходьте, — мовив один із них.

Зсередини долинала музика й аромат прянощів. Проте того, що було всередині, не видно — вхід затягнутий тонкими, майже прозорими тканинами. За ними тягнувся цілий коридор із таких самих полотен різних барв: оксамитово-червоних, жовтих. Їх було так багато, що вони нагадували непроглядний туман, який сліпить ранковим блиском, ніби вкритим росою.