Розділ 25 Червоні краплі тихо падали вниз

Принц довго ворочався в ліжку, не знаходячи спокою. Сон не йшов, хоч тіло було виснажене. Останні свічки догорали на столі, кидаючи ламкі тіні на стіни. Думки не відпускали: зрадники серед своїх, наступ на імперію, впертість графів, запрошення лорда Ремграда до Місячного палацу… Вони тиснули на скроні важче, ніж корона.

Він кинув неприязний погляд на вікно за важкими фіранками — і завмер. Складки тканини лежали дивно, немов за ними хтось стояв. Серце стиснулося. Принц повільно опустив ноги на холодну підлогу, тихо підвівся, ковзнув до скрині, де під складеним одягом лежав кинджал. Руків’я здалося надто теплим у долоні.

Крок… ще один. Коли лишилося кілька ступнів, він рвучко кинувся вперед, відкинув фіранки і наніс удар. Лезо різонуло лише повітря.

За вікном — хмарна, беззоряна ніч. Лише поодинокі вогники унизу, вздовж палацової стіни, та кілька рухливих плям — вартові на обході. Принц видихнув, поклав кинджал назад і повернувся до ложа.

Щойно він заплющив очі, як відчув — хтось стоїть над ним. Занадто близько, занадто виразно, щоб це був сон. Проте повіки не розтулялися, тіло не слухалося, ніби закам’яніло.

І в темряві, поряд із самим вухом, прозвучав чужий, нечутний раніше голос:

— Ваша високосте… у таборі — шпигуни короля.

Принц не встиг і не міг зреагувати, як раптом провалився кудись у темряву, поки очі не засліпило яскраве сонячне світло…

***

Армія Веландору підходила до міста Кровблизу й починала готуватися до облоги. Принц та його найближчі радники стояли неподалік пагорба, обговорюючи наступні кроки.

— У таборі — шпигуни короля, — тихо мовив лорд Арніслав, високий і худорлявий, із рудавою чуприною та зеленими очима. Він схрестив руки на грудях, ніби намагаючись стримати власні думки.

— Він зрадник. Треба бути обережнішими, — твердо, з гнівним холодком у голосі сказав лорд Станман. Низький, кремезний, із темно-каштановим волоссям і сірими очима, він стояв, ледь напруживши плечі, наче готовий кинутися в бій просто зараз.

— Столиця ніяк не відреагувала на порушення наказів. Без сумнівів, жодного плану не було від самого початку, — продовжив Арніслав.

— Не було? Був. Перебити нас усіх, — з насмішкою кинув лорд Ратьєн, кремезний чоловік середнього зросту з чорним волоссям і карими очима. Він відкинув підборіддя, ніби говорив очевидну річ.

Арніслав випрямився, глянув принцу просто в очі й мовив:

— Ваша високосте, коли візьмемо місто — не схиляйте голови.

Принц запитально поглянув на нього.

— Не пояснюватиму. Ви самі все зрозумієте, — відповів Арніслав упевнено.

— Лорд має рацію. Ми підтримуємо вас, — озвався Станман.

Раптом за спиною принца роздався схвильований, трохи захеканий голос:

— Ваша високосте, принце Ліонелю! — вигукнув дружинник, падаючи на коліна. — Князь Гвідимир тікає!

Принц, молодий чоловік із темним волоссям та сірими очима, перевів погляд на нього. На його устах з’явилася ледь помітна усмішка, а в погляді спалахнув азартний вогник — зовсім не відповідний до серйозної розмови, від якої його щойно відволікли.

— Місто залишилося без правителя. Розвідка доповідає, що всередині влаштовано засідку, — продовжив дружинник.

— Князь точно втік? — запитав лорд Ратьєн.

— Так. Загони лордів Яровальда та Радгара повідомляють те саме. Князь забрав основні сили із собою. Він перевдягнутий у звичайного дружинника, а в палаці на вас чекає підставний правитель, — дружинник знервовано стиснув пальцями штанину і, ковтнувши повітря, додав: — Лорд Радгар каже, що князь спорядив свою дружину, видаючи її за себе…

Останні слова прозвучали тихіше й невпевнено, ніби самому доповідачеві було соромно за те, до чого вдався ворожий князь.

Принц поглянув на лорда Станмана.

— Взяття міста довіряю вам, лорде.

Станман схилив голову:

— Так, принце.

— А ви — зі мною, — погляд Ліонеля впав на лордів Ратьєна, Арніслава та Ремграда.

— Готуйте кінноту! Ми виступаємо на князя Кровблизу!

Принц і лорди кроком рушили до своїх коней.

— Ваша високосте… — почав лорд Ремград, стрункий юнак із каштановим волоссям та блакитними очима.

— Так, лорде Ремград? — принц поглянув на нього.

— Ви справді вірите, що король міг зрадити вас? — тихо запитав він.

Принц мовчки піднявся в сідло й ще кілька миттєвостей не говорив ні слова. Нарешті промовив, дивлячись у далечінь:

— Батько не може зрадити свого сина.

У його голосі звучали впевненість і твердість — та водночас щось недомовлене, приховане між паузами. Батько не може… А що стосовно короля?

І хіба мало в історії випадків, коли король піднімав меч на власного принца?

Принц стиснув повіддя. Кінь різко рушив уперед.

***

Принц Ліонель із військом, що вдвічі переважало сили князя Кровблизу, наздогнав утікача, і битва спалахнула швидко й рішуче. Незабаром супротивник був повністю розгромлений.

Земля вдавлена слідами кінських копит, місцями перерита, мов після бурі, і вкрита темними плямами, що швидко висихали під холодним вітром.

Повітря мало важкий присмак диму й металу, а над полем стояв ледь вловимий туман, який ховав обрії та надавав усьому ще більш неживого вигляду.

Принц і лорд Ремград повільно йшли полем бою, вдивляючись у застиглі обличчя полеглих воїнів. Коли ж шолом приховував риси, Ліонель обережно торкав його ногою, наче перевіряючи не тільки, чи впізнає він когось, а й чи світ узагалі готовий видати йому правду.

Тиша порушилася лише тоді, коли один із дружинників, задихаючись від бігу, підскочив до принца.

— Ваша високосте! Князя тут немає. Полонені кажуть, що він залишився в місті.

На вустах Ліонеля з’явилася нервова, майже іронічна усмішка.

— Отже, наша розвідка дала тріщину, — промовив принц тихим, небезпечним спокоєм і завмер на місці.

Він зупинився, вдихнув на повні груди холодне, важке повітря й коротко зітхнув.