Розділ 24 Пелюстки троянд у диму ладану

Мокрий туман зависав між деревами палацового саду.
Принц Варгфрід ішов повільно, розповідаючи панові Брангарду про все, що вдалося домовити з лордом Ремградом.

— Небезпечно, ваша високосте, — сказав пан Брангард, вислухавши принца.

— Знаю, — відповів принц, спостерігаючи, як тонкі краплі торкаються листя, а вітер переносить їх далі. — Але інакше я не зможу перевірити, чи бреше лорд. Потрібно більше інформації. Потрібні докази. Не думаю, що він міг так просто погодитися. До того ж, вивезти сім’ю лорда буде непросто. Де вона взагалі? — Варгфрід нервово нахилив голову. — Чи зможуть мої люди знайти їх так швидко, як він хоче? А якщо вони виявляться справжніми прихильниками імперії й відмовляться?

Пан Брангард усміхнувся, опустивши погляд на вологі доріжки, що мерехтіли під сірим світлом.

— Тоді все буде зірвано.

Принц глянув на Брангарда, а потім замислено схрестив руки на грудях.

— Напевно, це і є справжній план лорда. Зірвати все.

Пан Брангард сховав руки за спину, перевівши погляд уперед.

— У такому разі йти з ним на бал не варто.

Принц тихо хмикнув.

— І все ж імовірність того, що він говорить правду, лишається.

Не втрачаючи м’якості в голосі, пан Брангард зауважив:

— У будь-якому випадку йти з лордом після того, як ви показали йому, хай і фальшивий, план наступу — небезпечно. — Він глянув на принца вже серйозніше. — Вас можуть убити.

Принц не одразу відповів:

— Минулі рази навряд чи були безпечнішими. Але ти маєш рацію… мабуть, варто відмовитися.

На обличчі Брангарда знову з’явилася усмішка.

— Хіба що переграти лорда, — мовив він із натяком. — Окрім звичайного супроводу можна взяти більше охорони й оточити палац.

Принц невільно посміхнувся.

— Для цього доведеться привести цілу армію.

Пан Брангард торкнувся підборіддя.

— Добре було б дізнатися, де саме той Місячний палац… Можливо, вистачить кількох десятків? Одні чекатимуть на виході, інші розчиняться серед гостей. Вам не можна залишатися наодинці. І зброю непогано було б прихопити.

Варгфрід краєм ока зиркнув на пана Брангарда.

— Думаю, охорони буде достатньо, — сказав він майже впевнено. — Якщо лорд не змінив бік, він потрапить у нашу пастку. А отже, передасть князю все, що встиг побачити й запам’ятати. — Принц розвів руками й додав: — А якщо мене вбити, весь план втрачає сенс. Безпечніше й вигідніше зберегти мені життя. Скоріше за все, лорд, як і я, шукатиме підтвердження словам.

Пан Брангард скептично глянув на принца.

— Хочете сказати, вашому життю нічого не загрожує?

Принц відповів упевнено:

— Мені так здається. Не можна нехтувати безпекою, але й збирати армію заради одного вечора — безглуздо.

Пан Брангард на мить замислився.

— Можливо, мені все ж піти з вами?

Принц усміхнувся.

— Це приверне зайву увагу. Ні. Я впораюся сам.

Пан Брангард опустив голову.

— Як накажете… — тихо мовив він.

***

За вікнами зали воєнної ради — темрява. У самому приміщенні повітря пахне димом і старим пергаментом. На столі горять свіжо запалені свічки, а на стінах жевріють смолоскипи.

Принц ліниво опустився на своє місце, пригадуючи, як кілька хвилин тому граф Фрідослав майже буквально витягнув його з власних покоїв на прохання капітана міської варти, пана Данеля Мілара. За словами графа, справа справді не могла чекати до завтра: капітан бажав повідомити про зникнення людей, що тривають уже досить довго, а сама ситуація, здається, виходить з-під контролю.

Варгфрід намагався не втручатися в такі справи. Він повністю довіряв раді старійшин і капітанам у містах, де займав місце намісника. А коли увага корони все ж була потрібна, засідання за нього проводив канцлер — за винятком питань, що стосувалися високопосадовців, аристократії, корупції чи територіальних суперечок. Такі справи принц розглядав особисто, як-от нещодавній конфлікт між двома баронами.

Та цього разу уникнути не вдасться. Рано чи пізно він усе одно мав зіткнутися зі справами внутрішнього порядку — це прямий обов’язок короля. Тож нема нічого поганого в тому, щоб навчатися вже зараз, перебуваючи на місці принца. Хоча це зовсім не означало, що він готовий присвятити цьому весь свій час, і тому:

«Напевно, варто все ж призначити когось на тимчасову роль канцлера», — майнула у Варгфріда думка.

Графи в очікуванні дивилися на принца. Варгфрід відповів їм поглядом, спершу не розуміючи, чому вони й досі стоять, а тоді ледь помітно всміхнувся, випрямився й жестом руки дозволив усім сісти.

— Капітан на місці? — запитав принц.

— Так, ваша високосте, — відповів граф Фрідослав.

— Нехай входить, — різко мовив принц із ледь відчутним роздратуванням, ніби дивуючись, чому капітан досі не тут.

Граф Фрідослав зиркнув на лицаря біля дверей і кивком наказав впустити капітана. Лицар схилив голову та відчинив двері.

Капітан увійшов і, підійшовши до столу, зупинився, схиливши голову. У руках він тримав сувій.

— Принце. Панове графи, — привітався він.

— Можете починати, капітане, — сказав принц, приготувавшись слухати.

Усі графи вирівнялися й, слідуючи прикладу принца, перевели погляди на капітана Данеля.
Капітан розгорнув сувій.

— За останні два тижні офіційно підтверджено шість зникнень ремісників; за кожним зафіксоване звернення родин, а також десять звернень від братчин. Крім того, є ще двадцять непідтверджених випадків, але, скоріше за все, живими ми їх уже не знайдемо. І це без урахування кількох зникнень, які, ймовірно, такими не є, проте цілком можливо, що їх теж доведеться додати до цієї справи.

Усі зниклі — працездатні, молоді люди віком приблизно від сімнадцяти до двадцяти одного року, і жінки, і чоловіки. Ймовірно, в місті діє розбійницька організація — работорговці. А можливо… — капітан опустив сувій і підняв погляд на присутніх. — Це підривна діяльність імперії.