Розділ 23 Шепіт вітрів

Ще тоді, коли імперія Станвеїв лише починала простягати свої кордони на південь, а континент роздирали десятки дрібних держав, у самому центрі цих неспокійних земель стояв Веландор — столиця однойменного королівства. На місці нинішнього Вельморда височіло місто, що володіло землями на сході, півдні та мало вагомий вплив на північ.

У Веландорі народився й виріс принц Ліонель, син короля Макрія Першого Грімвлада — правителя, про якого говорили з повагою й обережністю. Ліонель рано виявив незвичну силу волі й гострий розум: у дванадцять увійшов до королівської ради, у п’ятнадцять очолив військо й підкорив два сусідні королівства. У сімнадцять Макрій призначив його головним радником і благословив шлюб із княжною Мірадель Дервінгард із далекої Сілмерії — першою в черзі на престол через відсутність спадкоємців чоловічої лінії.

Цей союз двох спадкоємців мав стати фундаментом нової могутньої імперії, здатної зрівнятися зі Станвейською за силою й розмахом. Уже за рік у подружжя народився син — принц Лукріян, спадкоємець Веландора і Сілмерії. Королівство святкувало, а навколо Ліонеля дедалі щільніше згущувалося коло державних діячів і амбітних васалів. Вони змагалися за прихильність новоспеченої династії, поспіхом пропонуючи шлюбні союзи між своїми доньками — від немовлят до дев’ятирічних — і новонародженим принцом.

Принца Ліонеля вважали втіленням справедливості, сили й доброчесності. Він особисто наглядав за будівництвом доріг та мостів, підтримував торгівлю, допомагав біднякам. У придворних залах його знали як покровителя мистецтва: Ліонель захоплювався живописом і сам створював картини, які вважалися бездоганними, як і його репутація.

Та що яскравіше сяяло ім’я принца, то тьмянішим виглядав король. До дев’ятнадцяти років Ліонеля чутки про те, що саме він фактично керує державою, поширювалися швидко й упевнено, немов розбурханий вітер. Усе добре — завдяки принцу; усе погане — провина старого Макрія. Чи був це чийсь навмисний задум, чи сам народ шукав героя — ніхто не намагався з’ясувати.

Авторитет Ліонеля став майже легендарним: варто йому з’явитися — і в залі наставала тиша. Король не міг похвалитися таким впливом ні в межах королівства, ні за його кордонами. Його зустрічі без участі принца часто завершувалися швидкими, порожніми розмовами, що не приносили жодних результатів. Натерпівшись від порівнянь, Макрій дедалі важче приховував заздрість, хоча обидва робили вигляд, що між ними немає розколу.

У придворних колах Ліонеля прозвали «східним сонцем». Короля ж згадували дедалі рідше і неохоче. Лише королева Вірена, мати Ліонеля і дружина Макрія, намагалася стримати напругу, підтримуючи чоловіка і водночас оберігаючи сина від пліток.

Та рівновага зруйнувалася, щойно королева знову завагітніла. За дев’ятнадцять років вона виношувала дитину чотири рази, але кожне немовля вмирало у колисці. Тому поява на світ здорового хлопчика здавалася майже дивом. Коли немовля прожило перші пів року — термін, що колись ставав фатальним для інших дітей, — сумніви розвіялися. Новонародженого нарекли принцом Ерґарном — другим спадкоємцем престолу Веландора.

Двір розколовся майже миттєво. Навколо маленького принца Ерґарна почала формуватися нова фракція — ті, хто роками заздрив Ліонелеві, хто мовчки терпів його успіхи й шукав нагоди послабити його вплив. Тепер вони гуртувалися навколо новонародженого спадкоємця та короля, що нарешті відчув підтримку.

Минуло лише два місяці, коли Макрій подарував Ліонелю власний замок і наказав залишити столицю. Формально — на знак пошани. Фактично — аби відвести його від двору. Це майже не похитнуло становище Ліонеля: народ продовжував бачити в ньому справжнього правителя, а васали — найсильнішого союзника. Та вигнання позбавило його головного — можливості контролювати події у палаці, де тепер набирали ваги зовсім інші сили.

Попри це, Ліонель лишався першим у всьому: у визнанні, у популярності, у впливі. І навіть віддалений від столиці, він кидав довгу тінь на короля та прихильників нового принца.

Коли Ерґарн відсвяткував свій перший рік, Макрій несподівано запросив Ліонеля з родиною повернутися до столиці. Для всіх це виглядало як спроба примирення, а для Ліонеля — як черговий акт політичного театру.

Під час урочистостей на честь дня народження Ерґарна король підняв келих і оголосив війну Кровблизькому князівству. І тут же, під поглядами всього двору, призначив Ліонеля головнокомандувачем.

Це була перша війна принца Ліонеля, що з самого початку склалася невдало. Не перша в його житті — але перша, де удача відвернулася від нього так різко.

Перша битва завершилася поразкою. Друга — так само. Втрати зростали, мов кровотеча, яку не могли спинити. Здавалося, ворог передбачає кожен маневр, немов хтось підказував йому плани Ліонеля ще до їх виконання.

Тоді принц порушив накази столиці й звузив коло тих, хто мав доступ до його рішень. І лише після цього військо зрушило з мертвої точки — здобуло гучну перемогу, що переламала хід війни. Кровблизьке князівство хиталося на межі падіння. Ліонель наступав швидко й упевнено, вже стоячи на околицях їхнього головного міста, коли отримав звістку, що стала його смертним вироком.

Розвідники повідомляли: князь нібито тікає з невеликим загоном, залишивши місто та приготувавши пастку всередині. Майже одразу ворота міста справді відчинилися, й Кровблиз оголосив про здачу. Ліонель не ввійшов сам — відправив радників прийняти капітуляцію, а сам кинувся навздогін за князем.

Їх справді було мало, і Ліонель швидко їх наздогнав. Почався короткий бій, аж доки з-за пагорбів не виринула підмога князя. Справжня пастка чекала не в місті — а тут, де сили ворога вдесятеро переважили його власні. Битва була програна ще до того, як здійнявся пил.

Ліонеля взяли в полон. Радників примусили повернути місто в обмін на його життя. Але коли князь урочисто повернувся до свого трону, до решток веландорського війська дійшла лише процесія рабів: один — у одязі принца, інші — несли тіло Ліонеля, загорнуте в брудну, заношену тканину.