Розділ 22 У срібній скрині лежала каблучка

Принц Варгфрід після засідання йшов коридором у супроводі чотирьох лицарів, занурений у думки про все, що сталося. Ситуація була безпрецедентною. Уперше в замаху на принца звинувачували людину з найближчого оточення. Навіть уявити таке йому було важко. Але ризикувати він не міг — потрібно розібратися у всьому до кінця.

Проходячи повз двері тронної зали, Варгфрід помітив, що одна з них прочинена. Він зупинився, здивовано оглядаючи її. Зала мала б бути порожньою і зачиненою — та, схоже, всередині хтось є. Принц глянув на лицаря. Єдине логічне пояснення — там працюють слуги. Але жодного звуку зсередини не долинало.

— Перевір, — наказав принц.

Раніше він, не вагаючись, сам би прочинив двері, та після замаху все змінилося. В палаці могли лишатися інші нападники. Крім того, слідство досі не встановило, чи діяв канцлер сам, чи у змові з кимось.

Від цих думок Варгфрід відчув, як щось стискається всередині. Він міркує так, ніби Вальдемарта вже визнано винним. Принц заплющив очі на мить. Якщо він так легко допустив зраду канцлера… чи вважав він його насправді другом? Чи, можливо, друзів для нього й не існує?

У такому випадку й пан Брангард мав би бути під підозрою. Як почесний камерний він відповідав за дотримання порядку в покоях — а в палац проникли сторонні. Та й командир палацової варти провалився зі своїм обов’язком. У королівському палаці їх усіх уже кинули б у в’язницю.

«Чому я цього не зробив?» — майнула думка.

Можливо, він усе ж таки бачить у них не лише підлеглих?

Тим часом лицар повернувся.

— Ваша високосте, там лорд Ремград.

Принц здригнувся від самого імені.

— Що він там робить?

— Читає, — коротко відповів лицар.

— Читає? — перепитав принц тихо, поглянувши на прочинені двері.

Лицар кивнув.

Варгфрід хмикнув. Принаймні не доведеться його шукати. Принц ковзнув рукою в кишеню, перевіряючи, чи на місці те, що він узяв. Так, воно було там.

Він уже хотів увійти, але завмер. Йому раптом стало цікаво, чого це лорд вирішив читати саме в тронній залі, а не у своїх покоях. «А раптом він сидить на троні?» — майнула думка, гостра, мов блискавка. Якщо він увійде й побачить Ремграда там… це буде катастрофа. Особливо якщо про це хтось дізнається.

Та принц сам собі заперечив. Лицар би сказав йому, якби щось подібне відбувалося. Хоча… навіть якби так — це не дуже б здивувало. І привід кинути Ремграда до в’язниці був би чудовий.

Варгфрід зібрався й жестом подав знак. Лицарі, зрозумівши мовчазний наказ, відчинили двері.

Принц увійшов неквапливо, поглядом відшукуючи лорда. Той сидів на підвищенні біля колони, спершись спиною об холодний камінь, похмуро занурений у книгу. Він не помічав ні принца, ні його супроводу.

Раптом один із лицарів урочисто виголосив:

— Його високість, граф Мрійзару, високоповажний, вельможний і преславний принц Земель Вітрів!

Лорд, почувши голос, підвів очі від книги. Кутики його губ одразу піднялися в знайомій усмішці. Він спокійно підвівся, закрив книгу і легким рухом схилив голову.

— Ваша високосте, — привітався він, трохи насмішкувато, але ввічливо.

Принц зупинився за два кроки від лорда. Його погляд ковзнув на книгу, яку Ремград тримав у руках. Обкладинка видалася знайомою — майже такою самою, як у тієї, що він нещодавно брав у бібліотеці. Лише подряпин було більше, і загалом вона виглядала старішою та зужитішою.
«Неважливо», — подумав Варгфрід і підвів очі на лорда.

Ремград зустрів його погляд спокійно й з легкою зацікавленістю. Під тьмяним сонячним світлом, що ковзало крізь високе вікно, зелені очі лорда здавалися темнішими, глибшими — ніби приховували в собі більше, ніж хотіли видати. На мить вони нагадали принцу не перлини, а холодні самоцвіти, що бережуть власне сяйво, відкриваючи його тільки тим, кому дозволено підійти надто близько.

Несподіваний сумнів торкнувся Варгфріда. Чи варто зараз говорити те, заради чого він прийшов? Може, перечекати? Або взагалі відкласти, зробити вигляд, що підійшов просто так — спитати, як триває день?
Але що він тоді скаже? Що прийшов без причини? Гайне. Він тут не сам собою — від нього цього вимагають правила, навіть якщо в цю мить власні мотиви звучали куди тихіше.

Варгфрід вдихнув і вирівняв плечі. Час діяти.

Ремград ледь нахилив брови, не розуміючи, чому принц уже кілька митей стоїть мовчки, просто поруч. Хоч у виразі обличчя й проступила тінь здивування, його більше можна було б назвати уважно-споглядальним: поведінка Варгфріда явно збудила в лорда щиру цікавість. Тож він і не поспішав говорити першим.

Тиша тріснула лише тоді, коли Варгфрід дістав із кишені маленьку срібну скриню — ту саму, яку лорд повернув йому вчора.
Ремград поглянув на неї з легкою недовірою.

Принц простягнув скриньку, на мить відводячи погляд убік, ніби тому важко було озвучити те, що він мав сказати.
— Це вам, лорде. Ви врятували мені життя… — він ледь запнувся, перш ніж завершити: — Я в боргу перед вами.

Ці слова пролунали так, наче хтось витягнув їх з нього розпеченими щипцями. Він не збирався додавати традиційне «просіть, що забажаєте». Принц залишив собі хоч якийсь клапоть контролю, хоч крихту влади.

Варгфрід поглянув на лорда. Усмішка на обличчі Ремграда була м’якою, очі — майже усміхнені, але водночас у його погляді було щось відсторонене, ніби він щойно відірвався від реальності. Тіло ніби тут, а от думки — далеко.

Те, що лорд мовчав і навіть не торкався скрині, не подаючи жодної реакції, окрім тієї химерної усмішки, викликало в принца неприємний холодок уздовж хребта. «Він щось замислив?» — насторожено майнуло в думках Варгфріда.

Нарешті Ремград простягнув руку й узяв скриню. Повільно, майже урочисто, відкрив її й підвів погляд на принца.

— Це… пропозиція руки й серця? — тихо запитав він.

Принц здригнувся, не одразу второпавши сенс почутого. Наче щось гаряче й важке скувало його зсередини.

— Це зізнання? — запитав лорд уже з ледь помітною іскрою надії в очах.