Розділ 21 Не поспішайте з висновками

— Ваша високосте!.. — долинув голос десь із далечини, крізь густу темряву, не даючи остаточно провалитися в неї.
— Ваша високосте! — тепер уже майже криком повторив той самий голос.

Варгфрід не розумів, чому він такий гучний і тривожний.
"Навіщо будити?.. Так хочеться спати. Чому так тепло? Хто взагалі цей чоловік? І… хто я?"

Думки поверталися повільно, уривками — ніби хтось обережно витягував їх із мороку. Голос був знайомий, навіть приємний, але водночас дратівливий, наче він мав його слухати… і зовсім не хотів.

— Принце! Відкрийте очі! — гримнув раптом той самий голос — різкий, мов удар по наковальні. Голос лорда Ремграда.

"Ремград?.."

Свідомість спалахнула різко — так, ніби чиясь рука вирвала його з глибини темряви. Варгфрід розплющив очі й побачив перед собою суворе обличчя лорда. На його рисах, на диво, промайнуло щось тепле — ледь вловима усмішка.

Принц не розумів, що відбувається.
У вухах дзвеніло, світ поплив, а тіло тремтіло, ніби перестало йому належати.

І лише сильні, обережні обійми, що раптом зімкнулися навколо нього, не дали розпастися, мов замковий пісок. Запах червоних троянд, змішаний із ранковою росою та свіжим повітрям, огорнув його хвилею тепла й дивного спокою.

Варгфрід завмер.
Його погляд упав на людей у чорному, притиснутих охороною до підлоги.

І тоді ударив спогад:

подушка на обличчі,
чужі руки, що стискали його, мов лещата,
душний, липкий страх.

По тілу пробігнув різкий трепет.
Очі принца широко розкрилися — свідомість стала гострою, мов лезо.

Він збагнув: його щойно намагалися вбити.

Варгфрід здригнувся, а коли зрозумів, у чиїх руках опинився, різко відштовхнув лорда й підвівся.

Гнів накрив його миттєво — так раптово й сильно, що він навіть не помітив, як кинувся вперед. Підійшов до одного з нападників, схопив за комір і вдарив так, що той відсахнувся, а з носа потекла кров.

— Хто ви такі?! Хто вас послав?! Як ви посміли?! — кричав принц, не даючи ворогу й слова вимовити.

Роздратування переросло в сліпий порив — Варгфрід знову замахнувся і штовхнув нападника на підлогу. Той ударився й більше не рухався.

Очі принца, налиті люттю, впали на наступного полоненого. Той тремтів так, наче мороз пробіг крізь нього.

— Не вбивайте! — зірвався він, хлипаючи й ховаючи погляд. — Не вбивайте! Прошу, не треба!

Варгфрід стиснув кулаки. Він навіть не підійшов ближче — лише глянув на лицаря, що тримав нападника. Той кивнув і підняв полоненого на ноги, хоча тому ледве вдавалося стояти.

— Хто вас послав? — спитав принц. Його голос був надто рівним, надто стриманим. Лицарі відчули цей холод — від нього хотілося відступити. А нападник ледь не впав від страху.

Лицар штовхнув його вперед, підганяючи.
Тремтячим, зірваним голосом той нарешті видав:

— Канцлер… Канцлер Вальдемарт…

Варгфрід завмер. Усередині щось різко стиснулося, наче тріснуло.

Неможливо, промайнуло в нього в думках — різко і твердо, з повною впевненістю.

— Брехня! — вигукнув принц і вдарив чоловіка кулаком у плече, змушуючи того похитнутися.

Він кивнув охоронцям на іншого полоненого.
— Підняти. Хто?! — запитав він, і цього разу в його голосі не було ані крику, ані злості — лише крижаний наказ, від якого могло похолонути в жилах.

Чоловік, ніби готуючись до удару, все ж відповів:

— Вальдемарт!

Варгфріда охопила ще більша лють. Він кинув різкий погляд на лорда Ремграда. Той стояв неподалік, біля ліжка, дивився на нападників задумливо, із холодною підозрою в очах. Жодного хвилювання — лише рівний, майже спокійний вираз.

Цей спокій, як не дивно, стримав і самого принца — наче не дав емоціям остаточно зірватися з ланцюга.

Варгфрід глянув на лицарів.

— Усіх кинути до в’язниці! Я хочу знати, хто їх послав! — наказав він.
— Канцлера Вальдемарта — негайно до мене! — гаркнув, не знаючи вже, що й думати.

А якщо це справді канцлер?.. Навіщо йому це? Ні. Неможливо. Просто неможливо!
Думки билися, як сполохані птахи.

Принц швидше повірив би, що напад організував лорд Ремград. Але тоді — навіщо рятувати? І якщо так, то чи означає це, що замах був спрямований від самої імперії?

Варгфрід знову з підозрою глянув на лорда.

Ремград зловив його погляд — і спокійно, ніби нічого й не сталося, сів на ліжко. На його обличчі з’явилася легка, ледь насмішкувата усмішка.

Він… усміхається?
Він божевільний? — майнула тривожна думка у принца.

Варгфрід відвів погляд на двері, очікуючи на прихід канцлера. У кімнаті залишилися він та лорд, а при дверях — двоє лицарів. За швидкими, впевненими кроками в коридорі було чути, що наближається ще підмога.

Життю принца вже нічого не загрожувало. Але спокою це не додавало — навпаки.

Принца хотіли вбити у власних покоях. У серці палацу.
Куди дивилися старші слуги? Охорона? Пан Брангард?
Усі в змові?

Від цих думок Варгфрід відчув, як сам починає втрачати здоровий глузд.

***

Вже зовсім скоро весь палац стояв на вухах. Про замах на життя принца дізналися у всіх коридорах і залах. Біля його покоїв зібрався чималий натовп придворних, графів і слуг, проте всередину нікого не пускали. Це тільки підігрівало чутки — шепіт про те, чи живий принц узагалі, котився від уст до уст.

Раптом коридором пролунали важкі кроки. Лицарі вели канцлера Вальдемарта — хоча радше це було схоже не на конвой, а на урочистий супровід. Канцлер ішов упевнено, без найменшого спротиву, а лицарі тримали крок позаду.

Усі розступилися й схилили голови. Охорона відчинила двері, і Вальдемарт увійшов до покоїв.

— Канцлер у супроводі стількох лицарів… — пробурмотів із підозрою граф Драґслав.

— Можна подумати, сам принц з’явився, — тихо насміхнувся граф Ісвірд, погладжуючи розкішну, густу бороду.

— До ранку оголосять регентом, — недовірливо кинув Драґслав.