Розділ 20 Не смійте наближатися до мене!

Це точно пастка. Що він, біса, несе? — думки принца ледь не зірвалися назовні.

Ухмилка лорда Ремграда, його самовпевнений погляд і слова, схожі на отруту, не викликали нічого, окрім недовіри.

Треба повернутися до палацу, — щось наполегливо шепотіло принцу.

Але якщо він піде… Як це виглядатиме? Невже злякався?

Хоча, зрештою, яка різниця? Власне життя дорожче.

Це занадто, — вирішив Варгфрід.

Він відвів погляд і відступив від лорда.

— Я повертаюся назад, — промовив він, збираючись іти до карети.

Ремград, не втрачаючи посмішки, тихо хмикнув:

— Ваша високосте, не бійтеся.

Варгфрід стиснув кулаки.

— Жартуйте зі своїм колом, лорде, але не зі мною, — кинув він, не озираючись.

Лицар уже відчинив дверцята карети й простягнув руку принцу.

— Принце, а як же наша домовленість? — пролунало від лорда, який так і не рушив з місця.

— Невже ви збрехали?

Варгфрід нічого не відповів, але зупинився.

Побачивши, що запитання зачепило принца, лорд продовжив:

— Це наша остання зустріч, і на цьому угода завершується. Ви будете вільні. І я також. — Лорд схрестив руки на грудях, кинувши погляд на склад. — Крім того, навряд чи це займе багато часу. — Він знову глянув на принца й додав: — Можемо взяти з собою одного з ваших охоронців, якщо так вам буде спокійніше. Решта чекатимуть за дверима. Нічого не може піти не так.

Варгфрід подивився на нього з підозрою.

— Навіщо мені прикидатися якимось паном? Хіба не присутність принца вам була потрібна?

Лорд усміхнувся ще ширше:

— Ті, заради кого ми тут, знають, хто ви. А от ті, хто будуть поруч, знати цього не мають.

Принц нахмурився. Ремград підійшов ближче — але не надто, тримаючи чітку дистанцію; він знав, що варто лише переступити межу, й лицар одразу стане між ними.

— З вашим досвідом хіба є привід хвилюватися через звичайну розмову, в якій достатньо просто вашої присутності? — запитав Ремград. — Ні в кого, крім вашого охоронця, не буде зброї.

Принц на мить замислився, а тоді відповів:

— Він і ви завжди стоятимете поруч. Відійдете занадто далеко — вас уб’ють. Піде щось не так — і вас уб’ють. — Голос принца звучав твердо й безкомпромісно.

Тримати лорда поряд — найкраща гарантія безпеки, яку тільки можна придумати. Навряд чи цей самозакоханий змій не цінує своє життя настільки, щоб ним ризикувати, — міркував принц.

Лорд кивнув:

— Так, ваша високосте, — відповів він м’яко й награно.

***

Лорд Ремград, принц Варгфрід і лицар увійшли до складу. На відміну від того, як темно й майже зловісно він виглядав ззовні, всередині було не так моторошно. Темрява трималася по кутках, але в центрі стояв довгий стіл, і на ньому горіло кілька свічок.

За столом сиділо двоє чоловіків, ще четверо — позаду, мов статуї. Свічки не дозволяли розгледіти їх обличчя, але принцу цього було достатньо: перед ним явно були звичайні люди. Не військові. Не найманці. Принаймні зовні. Він відчув, як напруга всередині на мить слабшає.

Мечів чи списів при них точно не було. А от щодо кинджалів чи будь-якої прихованої зброї — упевненості не було жодної.

Біля столу стояли два порожні стільці, явно приготовлені для лорда й принца.

Ремград кивнув принцу, усе так само усміхаючись. Його безтурботність дратувала Варгфріда більше, ніж він сам собі дозволяв показувати.

— Це схоже на зустріч розбійників, — тихо зауважив принц.

— Це не так, — відповів лорд і рушив уперед.

Принц послідував за ним. Лицар — крок у крок за принцом, тримаючи руку біля руків’я меча.

Підійшовши до столу, Ремград привітався з чоловіками, що сиділи, й одразу представив принца:

— Як і обіцяв: пан Дірграф, наближений до принца, його найкращий друг і друга людина в королівстві після канцлера. Він має значний вплив на рішення принца Варгфріда.

Почувши, як його представили, Варгфрід ледь помітно здивувався — і ще більше невдоволився. Але ролі не зламав.

— Радий знайомству, — мовив він рівно, не схиляючи голови, як цього зазвичай вимагав етикет.

Світло свічок хитнулося.

— Пан Дірграф, — почав один із чоловіків. — Дякуємо, що завітали до нас. — Його голос звучав спокійно й рівно. На вигляд йому було років сорок, а може, й більше.

— Це честь, — додав другий. Він виглядав молодшим за першого, а голос мав трохи вищий і легший.

— Мене звати Гельмир. Можна без “пан”, — представився перший.

— А мене — Норлад. Також без “пан”, — додав другий.

Лорд Ремград усміхнувся й спокійно сів, навіть не чекаючи запрошення, тоді як принц залишився стояти.

— Так, присядьте, ці місця для вас, — серйозним тоном промовив Норлад.

Принц кивнув.

— Дякую.

Він сів, не зводячи погляду з двох чоловіків навпроти. Лицар стояв позаду, не приховуючи свого нерозуміння ситуації.

— Його високість принц вітрів не проти вашої присутності тут? — звернувся Гельмир до принца. — Мабуть, і сам хотів би прийти, але справи не дозволили.

Варгфрід трохи підняв брови.

— Я не мушу питати дозволу принца, щоб вирішувати, де й коли мені бути, — відрізав він. — А щодо його справ… не питайте. — У голосі прозвучав натяк, у якому легко вловлювалася загроза. — Вам це навряд чи було б цікаво.

Ремград посміхнувся, коли обидва співрозмовники помітно похмурішали.

— Пан Дірграф представляє інтереси принца всюди, де з’являється, — промовив лорд. — Його слово є словом принца. Не сумнівайтеся.

Гельмир ледве помітно всміхнувся — скоріше фальшиво, ніж щиро. Норлад, замислившись, опустив погляд.

— Ви можете це довести? Чесно кажучи, я ніколи не чув про пана Дірграфа, — запитав Гельмир із явною підозрою.

Лорд Ремград відповів без жодних зусиль, коротко глянувши на принца:

— Тільки пану Дірграфу дозволено носити із собою печатку принца та використовувати її.