Розділ 19 Принц без титулу

Усі лицарі й слуги, що супроводжували графа та лорда, негайно схилили голови. Те саме мав зробити й граф Драґслав — зупинитися після виголошених слів і віддати шану. Та було запізно: його кулак уже летів прямісінько в обличчя лорда.

Проте в останню мить Ремград ухилився — легко і майже невимушено — а граф, утративши рівноважність, перелетів йому за спину, намагаючись бодай не гепнутися обличчям у землю. Лорд же водночас низько вклонився.

— Ваша високосте, — промовив він у вітанні.

Варгфрід зупинився за кілька кроків від Ремграда, переводячи погляд на графа Драґслава. Той зрештою втримався на ногах, але не поспішав обертатися — немов би ховав обличчя від принца.

Лорд теж глянув на нього, і лише тоді Драґслав, із запізненням, але все ж обернувся та схилив голову.

— Ваша високосте.

Хоч граф і дивився в землю, принц помітив напружені жили на шиї, почервонілі очі й важке, уривчасте дихання.

Зазвичай Варгфрід одразу вимагав би пояснень, але поряд стояв лорд Ремград — а це вже робило ситуацію зовсім не буденною. Згадавши свій план помсти, принц перевів погляд на лорда.

— Бачу, ви й далі шукаєте натхнення для своєї нової картини, лорде? — промовив він спокійно, з легким відтінком іронії.

Лорд Ремград, ніби не почувши слів, дивився кудись за спину принца, навіть не збираючись відповідати. Варгфрід озирнувся через плече, та нічого незвичного, що могло б привернути чиюсь увагу, не побачив. Тоді знову звернувся до лорда:

— Лорде Ремград?

Лорд ніби прокинувся й перевів погляд на принца.

— Ваша високосте, ви щось сказали? — спитав він.

Принц насупився і мимоволі стиснув кулаки. Невже Ремград справді не чув його?

— Схоже, вам це не цікаво, — сухо кинув Варгфрід.

Лорд м’яко усміхнувся.

— Ви не можете бути мені нецікавими, принце. Мені здалося, що хтось ховається за колоною. Виявилось — білка.

— Білка? — перепитав принц.

— Так. Але вона вже втекла. Так про що ми говорили? — з легким інтересом поцікавився лорд.

Граф Драґслав нервово всміхнувся.

— Принца цікавить, що ви зібралися малювати цього разу. Але, здається, вам щось у голову вдарило — білки ввижаються, — кинув він з відтінком насмішки. — Принце, його варто десь замкнути. Божевільних слід тримати під постійним наглядом.

Лорд глянув на графа з уважною, майже дослідницькою цікавістю.

— Дивно, — мовив він.

Граф підвів брови, не розуміючи, до чого це.

Ремград продовжив так само спокійно:

— А чому ви, графе, гуляєте без нагляду?

Граф напружився так, що здавалося — навіть земля під його ногами тріснула. Лорд, за своїм становищем, не вищий за королівського барона, а отже стоїть сходинкою нижче від графа. І незалежно від його ролі при дворі — посланця князя — він мав би виявляти повагу, стриманість і не дозволяти собі ані образ, ані натяків.

Але якщо Ремград поводиться занадто вільно навіть із принцом — що вже казати про графа? І це не могло не дратувати, особливо таку людину, як Драґслав.

— Лицемірний виродок, — прошипів він так тихо, що губа затремтіла від стриманої люті.

Не будь зараз поруч принца — граф неодмінно вдарив би.

— Лорде Ремград, — озвався принц, кинувши короткий погляд на лорда.

— Так? — спокійно відгукнувся той, відводячи очі від графа так, ніби той не становив жодного інтересу.

— Вам варто вибачитися перед графом за свою поведінку, — мовив Варгфрід рівно. — І надалі не допускайте подібного. Проявляйте повагу. Ваша поведінка надто виклична.

Сказавши це, принц розвернувся, збираючись іти.

Граф Драґслав не був тією людиною, яку Варгфрід хотів би захищати, але саме він зараз дав принцу можливість зробити лордові зауваження й поставити його на місце.

Почувши слова принца, граф приємно здивувався й гордовито поглянув на лорда, чекаючи вибачень, яких від нього вимагав принц.

Лорд Ремград залишався незворушним.

— Так, ваша високосте, — промовив він і перевів погляд на графа. — Наступного разу я, безумовно, буду обачнішим із вашою хиткою гідністю… і подбаю, аби вона не похитнулася від моїх слів. — Він поважно вклонився й додав тихіше, майже ввічливо: — Нехай уже падає одразу.

Почувши таке «вибачення», граф не стримався, замахнувся й кинувся на нього, але лорд вправно ухилився — і Драґслав усе ж таки гепнувся долілиць.

Почувши, як земля здригнулася, принц обернувся й побачив, як лорд уже наближається до нього, а за його спиною граф, оточений слугами. Ті кинулися допомагати піднятися, але він лише відштовхував їх, підводячись сам і проводжаючи Ремграда поглядом, сповненим чистої зневаги.

— Що сталося? — спитав принц.

— Граф підсковзнувся, — легко, без тіні насмішки відповів лорд. Після цього глянув на принца й додав упевнено: — Не варто хвилюватися.

Принц хмикнув і, наче вже забувши про графа, спитав:

— Ви вирушаєте на пошуки білки?

Та лорд не відповів. Він торкнувся підборіддя, усміхнувся — наче щось згадав або щось вигадав — і мовив:

— Мені треба йти. Вибачте, ваша високосте.

Сказавши це, він швидко рушив у протилежний бік.

Принц зупинився, нахмурив брови.

— Він мене ігнорує? — пробурмотів він собі під ніс.

— Схоже, лорд погано чує, ваша високосте, — суворо озвався один із лицарів.

Принц усміхнувся і пішов далі.

— Я його точно вб’ю, — тихо, але абсолютно серйозно вимовив він.

***

Вечір підкрадався тихо. Палац поволі занурювався в м’яку темряву: камінь холонув, смолоскипи спалахували теплим золотом, витягуючи зі стін довгі примарні силуети.

Канцлер Вальдемарт, доклавши чималих зусиль, усе ж переконав принца повернутися до роботи графа. Принаймні, так йому здавалося. Насправді ж Варгфрід і без будь-яких вмовлянь вирішив, що дитячі забави краще тимчасово відкласти. Їм місце десь поруч із лордом Ремградом — а поки потрібно зосередитися на первинному плані: підготовці до війни.

Вальдемарт подавав принцу документи один за одним, коротко пояснюючи зміст: нові торговельні договори з іншими графствами, фінансування ремонтів дороги, задоволення прохань про допомогу ремісникам та селянам тощо.