Розділ 18 Нехай вирішують поєдинком

Світло ранкового сонця пробивалося крізь майже прозорі фіранки радницької зали, кидаючи на підлогу тремтливі золоті смуги. Принц, мов ураган, крокував із кутка в куток, наче не знаходячи собі місця, раз по раз переповідаючи події вчорашнього вечора — того самого, на якому лорд фактично заманив його в пастку.

Пан Брангард сидів за столом, уважно слухаючи, час від часу злегка нахиляючи голову, щоб не втратити жодної деталі.

Принц і здогадувався, що нічого доброго від прийому в домі барона Бернардіна чекати не варто, але те, як усе обернулося, перевершило навіть найпохмуріші припущення.

І все ж вечір минув… не так уже й погано. Проте неприємний присмак і досі стояв у горлі.

— Я маю зробити щось не менш дратівливе й руйнівне для лорда. Маю притиснути його до стінки! — різко мовив Варгфрід і, стиснувши кулаки, ударив по столу. Потім важко опустився на стілець, занурившись у хаотичні думки.

Пан Брангард тихо зітхнув і ледве помітно знизав плечима. Він і досі не розумів, навіщо принц узагалі погодився їхати до барона, якщо міг спокійно відхилити запрошення. Ідея канцлера мала сенс, але результату — жодного. Навпаки, з боку могло здатися, що принц і не дуже-то намагався щось розкрити чи виявити.

— Можливо… запросити лорда на якийсь вечір, — несміливо припустив Брангард. — Туди, де зберуться вороги імперії. Або… вороги особисто лорда?

— Гарна ідея. Я теж про це думав. Але де я знайду цих недругів лорда? — принц замислено провів рукою по волоссю. — Так, імперія непопулярна в королівстві, але чи багато з тих, хто називає себе ворогами Станвеїв, взагалі знайомі з самим Ремградом? Навряд чи.

Брангард тихо хмикнув.
— У такому разі вечеря складатиметься з вас, мене і канцлера.

У його голосі Варгфрід уловив легку насмішку — не над принцом, а скоріше над безглуздям самої ситуації.

— Графа Драґслава можна запросити, — додав Брангард з удаваною серйозністю.

Принц усміхнувся краєм губ.
— Над цим треба подумати, — відповів він, навіть не розглядаючи цього варіанту.

Брангард опустив погляд убік, на якусь мить замовк, зважуючи слова.
— А що, якщо ви просто ігноруватимете лорда? Саме під час особистих зустрічей. — Він говорив тихо, але впевнено. — А коли поряд будуть люди — дозволяти собі гострі натяки, трохи нечемні.

Він перевів погляд на принца.
— Знаю, це не зовсім у вашому стилі, але ж небагато треба, щоб публічно принизити нахабу.

Варгфрід прижмурився, але пропозиція зачепила його. У цьому було щось привабливе — просте, дієве й без надмірних ризиків.

— Він поставив вас у незручне становище на вечері барона, — продовжив Брангард, — а ви змусите його відчути власне жалюгідне становище при дворі. Один вечір в обмін на багато довгих днів — цілком справедливо за ту нахабність, яку лорд Ремград дозволив собі щодо вас.

Він зробив коротку паузу.
— Але, ваша високосте… — голос став м’якшим. — Раджу надалі не погоджуватися на такі заходи, що можуть поставити вас у невигідне становище.

Варгфрід нахилився над столом, стиснувши руки в замок так, що збіліли кісточки.
— Це було необхідно, ти сам знаєш, — промовив він. — Нехай я й не зміг встановити, чи є барон шпигуном імперії, але він точно тісно пов’язаний із князем і лордом. А отже, подальше зниження впливу Лаґретів — справа принципова.

Справжню причину — те, як лорд тримав його «на гачку», — він сказати не міг. Найкраще, що спало на думку, це перекласти все на канцлера.

— Кажуть, пані Емілін дуже гарна, — мовив Брангард із натяком. Чи жартував він — тепер важко було зрозуміти.

Принц напружився.
— Я просив тебе не жінку мені шукати, а допомогти помститися лорду.

Брангард лише ширше усміхнувся.
— А я й не казав, що шукаю вам жінку. — Очі його хитро блиснули, а брови ледь помітно зметнулися вгору.

Принц здивовано підняв голову.
— Невже?

— А чому б і ні? — без тіні суму відповів Брангард. — Партія, яку мені обрав батько, не славиться вродою. У неї лише вплив і землі. І… чи досить цього?

Він промовляв це без розпачу — просто констатував факт. Політичний союз ніколи не був про кохання. Батьки нерідко вибирають дітям пару, не питаючи думки самих дітей.

Тримати коханок — справа звична, не сором. Та інколи варто задуматися, хто саме ці коханки. Якщо жінка обуриться — скандалу не минути. У гіршому випадку сварка може перерости у війну між домами.

— Якби Тарнвальди й Лаґрети об’єдналися, вам не довелося б більше хвилюватися, що вони можуть зрадити, — кинув пан Брангард майже мрійливо.

— Ти не заслуговуєш на такі страждання, — сказав принц і взяв до рук перший-ліпший документ, удаючи, що побачив у ньому щось цікаве.

— Дякую за турботу, ваша високосте, — відказав Брангард. — Але гарна жінка — це хіба страждання?

— Жінка, яка є донькою зрадника, — справжнє покарання, — сухо відповів принц.

— Це ще не доведено, — спокійно зауважив Брангард. — І взагалі, діти не відповідають за гріхи своїх батьків. Але ви праві: мені варто пошукати іншу партію. — Він приклав пальці до перенісся, наче на мить утомився від самої теми.

Принц знехотя відклав документ.
— Краще поясни, як саме я можу принизити лорда? — запитав він.

Брангард усміхнувся.
— Чесно кажучи, у цьому й я не можу похвалитися особливим талантом, але дещо підкажу…

Пан Брангард справді не славився вмінням принижувати когось словом, а не силою, проте правила двору знав як ніхто інший. Його посада вимагала майстерності в тонкощах політичних ігор. Хочеш чи не хочеш, а вчитися доводиться — інакше виконувати покладені обов’язки просто неможливо.

До того ж батько пана Брангарда, граф Ебергард Тарнвальд, на відміну від сина, був саме тією людиною, яка могла вжалити словом гостріше за лезо меча, а за потреби — торкнутися так м’яко, наче пелюстка квітки. Чи міг син не успадкувати хоча б частину цих навичок? Звісно ж, міг.

Брангарда вчили цьому змалку, готуючи до служби при принці. Хтось має захищати спадкоємця мечем на полі бою, а хтось — словом за пишними бенкетами та балами. І потреба в другому була аж ніяк не меншою.