Розділ 17 Ви не покличете охорону?

Заява барона Радфарка пролунала несподівано й принесла багатьом у залі відчутне полегшення. Принаймні барон Кайден Веларіс зітхнув саме так — важко, але з видимим полегшенням — і тихо опустився на своє місце.
Лише пан Таврен не розділив цього почуття. Його обличчя спалахнуло обуренням, він уже розтулив рота, щоб заперечити, але твердий, владний погляд батька змусив його змовкнути й проковтнути невдоволення.

Що до решти гостей — судити важко. Одні, затаївши подих, чекали розвитку подій, інші, здавалось, мовчки благали богів, аби все скінчилося, навіть не розпочавшись. У залі запанувала напружена тиша. Погляди присутніх, наче за командою, звернулися до барона Морельського.

— Мій син припустився помилки, коли посмів образити вашу королівську високість, — промовив барон, низько схиливши голову. — Приношу найглибші вибачення — і за нього, і за себе.

Принц Варгфрід на мить застиг, здивовано глянувши на барона, а потім перевів погляд на Таврена.
Чи міг батько скасувати виклик сина? Формально — ні. Але як глава роду, він мав право примусити будь-кого зі своєї сім’ї відмовитися від наміру вийти на поєдинок. Питання лише в тому, чи погодиться на це принц. Адже відмінити поєдинок в односторонньому порядку — неможливо.

Лорд Ремград опустив меч і глянув на принца рівним, непорушним поглядом. Його зелені очі спалахнули, мов зорі, коли зустрілися із сірими, чистими, немов перламутр, очима Варгфріда.
Спокійний і холодний вираз обличчя лорда випромінював сталеву впевненість і водночас байдужість до всього навколишнього. Здавалося, його погляд без слів промовляв: «Я зроблю, як накажете».
Дивне відчуття охопило принца — після всього, що сталося, Ремград справді чекає наказу? Але що саме він хоче цим сказати?

Погляд Варгфріда ковзнув за спину лорда — туди, де стояв пан Таврен. Той тримав меч перед грудьми, напружений, блідий, намагаючись не показати хвилювання. Ледь помітне тремтіння руки, однак, видавало його невпевненість. Чи то меч був занадто важкий, чи, може, втручання батька остаточно вибило з нього ґрунт під ногами. Таврен і раніше не виглядав занадто певним, а тепер, здавалося, ось-ось зламається.

— Пане Таврен… — після короткої паузи промовив принц. — Я був би радий бачити вас одного дня у складі моєї гвардії. А якщо доля вирішить інакше, й ви все ж забажаєте кинути мені виклик — тоді ваш батько вже не зможе вам завадити.

Варгфрід не став чекати відповіді — він просто розвернувся й упевнено рушив до свого місця.

Лорд Ремград м’яко усміхнувся, прибрав меч у піхви й, перш ніж піти за принцом, легко схилив голову перед Тавреном.

— Пане, — мовив він рівно, без насмішки, але й без надмірної чемності. — Ви трималися гідно. Шкода лише, що наші мечі так і не схрестилися.

Пан Таврен схилив голову у відповідь.
— Лорде, ви були б гідним супротивником, — мовив він із удаваною ввічливістю, все ще тримаючи меч. Клинок торкнувся підлоги, дзенькнувши об дерево.

Таврен повільно простягнув зброю слузі, не зводячи погляду з лорда, який уже йшов слідом за принцом. Коли руки звільнилися, він повернувся до пані Селести й обережно обійняв її.

***

— Дякую, ваше високосте, — сказав барон Радфарк, нахиливши голову. В його голосі не відчувалося ні фальші, ні вагання. Потім він спокійно сів на своє місце.

Барон Ілар посміхнувся, ледь схилившись уперед.
— Бароне, я вражений, — мовив він, в його словах звучала не стільки похвала, скільки обережне полегшення.

Барон Радфарк відповів тією ж стриманою усмішкою.
— Не сьогодні проллється кров принца, — сказав він тихо, майже шепотом.

Тим часом Варгфрід повернувся на своє місце поряд із бароном Бернардіном.
— Ваше високосте, танець був бездоганним, — мовив барон із легкою насмішкою, ніби забувши про все, що сталося після. — Ніколи не бачив, щоб хтось так кружляв. Ви, певно, довго вчилися?

— У дитинстві, — коротко відповів принц.

— Отже, часто танцюєте, — не вгавав барон, ковтнувши вина.

— Ні, — відрізав Варгфрід, не відводячи погляду від пана Таврена. Той, роздратований, залишив залу, здається, посварившись із кимось зі свого оточення.

— Дивно, як вам вдається зберігати навички, — замислено мовив барон Бернардін, підтягуючи до себе велику тарілку з обсмаженими крильцями. — Можливо, у танці ви відчуваєте себе не менш впевнено, ніж на полі бою? — на його вустах розтягнулася хижа усмішка.

Принц Варгфрід потягнувся до свого келиха, але той виявився порожнім. Він уже простяг руку до глечика, коли хтось випередив його, легко відсунувши посудину вбік.

— Ваш келих, ваша високосте, — тихо промовив лорд Ремград, нахилившись і наповнюючи його вином.

Брови Варгфріда на мить здивовано піднялися. Він хотів подякувати, але промовчав, лише дозволив лордові долити.

Ремград м’яко всміхнувся й сів поряд. Принц зробив ковток.

— Мені здається, нам час, лорде, — сказав він рівно.

— Ще ні, ваша високосте, — спокійно відповів Ремград.

— Чого ми чекаємо? — запитав принц, у голосі прозвучала напруга.

— Кінця, — коротко відповів лорд, не відводячи погляду від залу. — Якщо підете зараз — це буде сприйнято як прояв неповаги. Та й завдяки панові Таврену ви вже привернули до себе більше уваги, ніж могли сподіватися. Думаю, ваш авторитет лише зріс у очах сьогоднішніх гостей.

Принц ледь посміхнувся.
— Здається, мене зненавиділи ще більше.

Лорд глянув на нього своїм звичним, лукавим, майже лисячим поглядом.
— Авторитет буває різним, ваша високосте.

— Ненависть мені нічим не допоможе, — сухо відрізав Варгфрід.

— Страх допоможе, — тихо відповів Ремград. — А вас бояться.

Принц недовірливо провів поглядом по залі. Чи справді всі ці люди — від баронів до їхніх спадкоємців — бояться його? В їхніх обличчях він бачив лише звичну ввічливість, у поглядах — цікавість, можливо, приховане зневажання, але не страх. І все ж, десь у глибині він розумів: те, що видно, не завжди є правдою. Особливо під дахами, де світло від свічок грає на обличчях придворних, а кожна посмішка може бути лише маскою.