Розділ 16 Ви гарно танцюєте, мій принце

— Ви гарно танцюєте, мій принце. Я радий, що ви ощасливили нас своєю присутністю, — промовив Таврен. Його голос звучав упевнено, проте Варгфрід безпомилково вловив за цією впевненістю приховане хвилювання. Подібний тон він чув не вперше — і добре знав, чим зазвичай усе закінчується.

— Але чи знаєте ви, з ким саме танцювали? — продовжив він, ледь примруживши очі.

Варгфріда раптом охопило неприємне передчуття. Можливо, він і справді сплутав даму… але наскільки все погано? З ким саме він щойно танцював? Було б украй неприємно дізнатися, що вона — жінка цього юнака. Хоча навіть у такому разі, звичайного вибачення має бути достатньо. От тільки принц не був певен, що взагалі хоче вибачатися. Навіщо? Якщо хтось і винен, то не він. Не слід залишати свою даму без нагляду — особливо на таких прийомах.

— Ви праві, бароне, — спокійно відповів принц, — я й справді не знаю.

Він обернувся до пані, що стояла поряд, і, легким нахилом голови, промовив:
— Я, здається, не спитав вашого імені, пані. Сподіваюся, ви не тримаєте на мене образи?

Дівчина зніяковіло усміхнулася, опустивши голову.

На мить між ними запанувала тиша — така густа, що музика вдалині здавалася майже примарною.

Пані зробила крок назад.
— Селеста Валеріс, ваша високосте, — промовила вона тихо й зробила глибокий реверанс.

Ім’я прозвучало знайомо.
Рід Валерісів здавна володів не одним баронським титулом на півночі. Це впливова сім’я Мрійзарської провінції — вони час від часу займали посади при дворі графів, входили до рад, очолювали війська. Відносини з короною залишалися рівними, майже бездоганними: принаймні за правління короля Хельмара Другого жодних звинувачень на їхню адресу не лунало.
Валеріси належали до небагатьох знатних родів, які воліли триматися осторонь престолу, дбаючи радше про власні землі, ніж про великі політичні ігри.

Але якщо ця дівчина — дружина чи наречена одного з синів барона Морельського, ситуація може змінитися. І разом із нею — баланс сил у всьому королівстві.

— Рада знайомству… і дякую за танець, — мовила пані Селеста тремтячим голосом, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Спершу Варгфрід подумав, що пані Селеста уникає погляду Таврена, але тепер розумів — і його також.

— Пані Селеста — моя наречена, — втрутився Таврен, м’яко, але з відчутним напруженням у голосі, наче намагався нагадати про межі, які принц ненароком переступив.

Варгфрід подивився на дівчину уважніше. У її постаті було щось привабливе й водночас недосяжне. Те, як легко вона погодилася на танець без жодних церемоній, тепер здавалося зовсім не легковажністю, а чимось іншим — можливо, внутрішнім спротивом чи просто людською безпосередністю. Її рухи, реверанс, навіть те, як вона тримала дистанцію, — усе це виглядало не як дотримання етикету, а радше як невидимий бар’єр.

Принц звик до уваги. Занадто звик. Вона переслідувала його скрізь — і від чоловіків, і від жінок, навіть тих, що давно належали іншим. Але тут усе було інакше. Селеста — лише наречена, не дружина, і цей факт раптом розважив Варгфріда.

Якщо наречена — то правила значно м’якші. У їхньому танці не було нічого непристойного, окрім, можливо, того, що він не спитав дозволу її нареченого. Та й це — лише умовність, прояв ввічливості, не закон.

Вибачатися? Ні. Не було за що. Морельські не заслуговують тієї поваги, якої вимагають, — подумав принц.
Нехай краще сприймуть його увагу до пані Селести як комплімент. Зрештою, вона справді гарна. І кому не сподобається, якщо про його наречену скажуть: «На неї звернув увагу сам принц»?

— Вам варто було запитати в мене дозволу, перш ніж запрошувати її на танець, — промовив пан Таврен ще впевненіше, ніж раніше, з ледь відчутною гордістю й тінню зухвалості.
Схоже, пан чудово усвідомлював, наскільки значущим був сам факт уваги принца — особливо для його родини, яку королівська династія воліла здебільшого ігнорувати.

Ці слова змусили Варгфріда ледь здригнутися. Хвиля гніву й роздратування пройшла тілом, м’язи напружилися, пальці самі собою стиснулися в кулаки.
Зазвичай ті, хто дозволяв собі звертатися до королівської особи з докором, робили це обережно — м’яко, натяком, наодинці.
Та ніколи не публічно.
Ставити принца в незручне становище, особливо не маючи на це вагомих підстав, — вважалося не лише небезпечно, а й безглуздо.

Таврен був лише сином барона — без власного титулу, без земель, без значної ваги при дворі. І тим більше без права підвищувати голос перед спадкоємцем престолу.

Та замість того, щоб відповісти, Варгфрід повільно підвів погляд, поглянув на нього зверхньо, майже холодно — і, не затримуючи погляду більше ніж на мить, звернувся до Селести.

— Ви танцювали бездоганно, пані, — сказав він рівним голосом, у якому ледь відчувалося тепло, змішане з королівським холодом.

Його слова звучали радше як дотримання протоколу, ніж як прояв щирої прихильності. Але справжній мотив крився не в компліменті.
Це була реакція, якої його навчали при дворі батька, і яку не раз нагадувала мати:
Принц не сперечається. Принц не знижується до образ.
Кожен, хто дозволяє собі неповагу, сам позбавляє себе ваги.
І навіть король не має права вимагати від спадкоємця відповіді на безпідставну образу.

Варгфрід ледь нахилив голову на знак подяки пані Селесті й уже рушив на своє місце, коли за спиною раптом пролунав різкий голос.

— Моя честь не буде заплямована! — вигукнув пан Таврен так гучно, що музика обірвалася на півноті. — Ні моя, ні моєї родини, ні моєї нареченої!

У залі запала тиша. Гості обернулися, погляди миттєво спрямувалися до центру.

Принц зупинився.
Не поспішаючи, він обернувся через плече, і в цій короткій паузі залу охопило відчуття холоду, наче повітря стало важчим.

— Я викликаю вас на поєдинок, мій принце! — кинув Таврен, слова його пролунили, мов удар меча об камінь.

***

Барони тим часом сиділи за столом, мовчки спостерігаючи за танцем принца й тим, як до нього підійшов пан Таврен. Ця сцена викликала зацікавлення не лише серед них — чимало гостей теж насторожилися.